Слава ЗСУ!

Він тицьнув на співрозмовника пальцем.

— І до речі, Старк лишається першим розвідником, поки ми не знатимемо напевне про його смерть. А коли той день настане, його наступника призначу я, а не ви. Тепер годі гаяти мій час. Ми рушаємо зі світанком, чи ви не забули?

Рідколіс звівся на ноги.

— Як накажуть пан воєвода.

Виходячи геть, він скривився на Джона, мовби той був у чомусь винний.

— Перший розвідник! — Очі Старого Ведмедя блимнули на Сема. — Та я б радше тебе поставив першим розвідником. Він має нахабство казати мені у вічі, що я застарий, аби з ним їхати! Чи я тобі теж здаюся старим, хлопче?

Волосся, яке давно відступило з верхівки плямистої голови Мормонта, зібралося з новими силами під щелепою у вигляді кошлатої сивої бороди, що вкривала воєводі трохи не всі груди. Він ляснув себе долонею по тих грудях і спитав:

— Чи я тобі здаюся немічним?

Сем відкрив рота і верескнув щось незрозуміле. Старий Ведмідь наганяв на нього нелюдський жах.

— Ні, пане воєводо, — швидко вліз у розмову Джон. — Ви міцні, як… як…

— Ти мені баки не забивай, Сніговію. Я цього не терплю. Давай-но подивимося на мапи.

Мормонт хутко перегорнув їх, кидаючи на кожну побіжний погляд і щось бурмочучи під ніс.

— Оце все, що ти знайшов?

— Я, п-п-пане в-воєводо, — почав запинатися Сем, — т-там ще були, але т-т-такий б-безлад…

— Всі ці мапи — старезні, — спохмурнів Мормонт, і крук підспівав пронизливо, — старе-езні!

— Якесь село могло з’явитися чи зникнути, але ж гори та річки де були, там і є, — відказав Джон.

— Воно-то так. Ти вже вибрав собі круків, Тарлі?

— М-м-маестер Аемон х-хоче в-в-вибрати їх надв-вечір, щойно п-погодує…

— Хай вибере найкращих. Розумних та дужих.

— Ду-ужих, — повторив крук, чистячи пір’я. — Ду-ужих, ду-ужих.

— Якщо нас усіх там раптом переріжуть, мій наступник має знати, де і як ми померли.

Від такого припущення Семвел Тарлі втратив мову. Мормонт нахилився уперед.

— Тарлі, коли мені було наполовину стільки років, як тобі, мати сказала мені, що як я стоятиму, роззявивши рота, мені туди влізе тхір і зробить собі лігво. Якщо маєш щось сказати, то кажи, а як ні — то бережися тхорів.

Він різко майнув рукою, проганяючи юнака.

— Все, годі, геть звідси. Я не маю часу на дурниці. Маестер, поза сумнівом, має для тебе досить роботи.

Сем ковтнув, ступив крок назад і кинувся геть так хутко, що трохи не перечепився на очереті.

— Чи він справді такий дурний, як здається? — запитав князь-воєвода, коли Сем зник.

— Дур-рний, — каркнув крук співчутливо.

Але Мормонт не чекав Джонової відповіді.

— Його вельможний батько сидить на почесному місці у раді короля Ренлі. Я вже хотів був надіслати його… та ні, краще не треба. Ренлі не слухатиме кумкання боягузливого товстуна. Хай поїде пан Арнел. Він краще тримає себе перед можновладцями, а мати в нього — з Фосовеїв зеленого яблука.

— Якщо ваша ласка, пане воєводо, можна спитати: чого ви проситимете в короля Ренлі?

— Того самого, хлопче, що й в усіх. Людей, коней, мечів, обладунків, зерна, сиру, вина, вовни, цвяхів… Нічна Варта не горда — бере, що дають.

Воєвода затарабанив пальцями по грубих дошках столу.

— Якщо вітри зглянулися на нас, то пан Алісер мав досягти Король-Берега ще до повороту місяця. Не знаю, щоправда, чи приверне він бодай якусь увагу того короля-хлопчака Джофрі. Дім Ланістер ніколи не ставився дружньо до Варти.

— Терен має руку упиря, аби показати при дворі. — Бліда і страхолюдна, з чорними пальцями, вона моторошно крутилася і звивалася у слоїку так, наче досі була жива.

— Якби ж ми мали ще одну! Надіслали б її до Ренлі.

— Дивен каже, за Стіною можна знайти геть усе, чого забажаєш.

— Еге ж, Дивен ще й не таке скаже. Останнього разу, як він був у розвідці, то сказав, що бачив ведмедя у два з гаком людські зрости заввишки. — Мормонт пирхнув. — Про мою сестру кажуть, що вона якось узяла собі ведмедя за коханця. Я радше повірю у це, аніж у ведмедя у два людські зрости заввишки. Хоча у світі, де мертві ходять, як живі… ні, навіть тоді людина має вірити своїм очам. Я сам бачив живих мертв’яків, але не бачив велетенських ведмедів.

Він кинув на Джона довгий допитливий погляд.

— Але ми розмовляли про руки. Що там із твоєю?

— Потроху кращає.

Джон стяг замшову рукавичку і показав. Рубці вкривали руку мало не до ліктя, пістрява рожева плоть досі скніла та судомилася, але потроху зцілювалася.

— Свербить сильно. Маестер Аемон каже, що це добре. Дав мені масті, щоб я змащував руку в дорозі.