Слава ЗСУ!

— Якщо він поведе своє жалюгідне військо на Король-Берег, то стріне певну смерть. Йому не вистачить числа. Я так і казав, але ж ви знаєте його гонор незгірш мене. — Давос підняв лівицю в рукавичці. — Спершу в мене пальці відростуть, ніж він прислухається до здорового глузду.

Старий зітхнув.

— Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого.

І маестер продовжив свій виснажливий підйом.

Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами.

У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі.

— Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні.

В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи.

Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Трону Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на голові князь Станіс мав тільки вінчика ріденького чорного волосся навколо вух та потилиці, що нагадував тінь від корони. Його брат, покійний король Роберт, за минулі роки відростив бороду, якої маестер Кресен сам не бачив, але від людей чув, яка вона була невгамовна, цупка та рясна. Наче у відповідь, Станіс коротко підрізав власні баки, і вони лежали чорно-синьою тінню на кутастій щелепі та кістлявих западинах щік. Очі його нагадували глибокі рани під важким лобом — сині, як нічне море. Спостерігаючи за його ротом, впав би у відчай найзавзятіший блазень чи мартопляс, бо той рот створений був лише на те, аби хмуритися, кривитися і вигукувати різкі короткі накази. Бліді губи та стиснуті щелепи давно забули, як треба посміхатися, а сміятися ніколи не вміли й поготів. Інколи, як світ уночі лежав тихий і нерухомий, маестрові Кресену здавалося, що він чує за пів-замку, як князь Станіс скрегоче зубами.

— Колись би ви збудили мене від сну, — мовив старий.

— Колись ви були молодші. А зараз старі та хворі. Вам краще спати, ніж никати замком.

Станіс ніколи не пом’якшував мови, не згладжував кути, не вдавався до лестощів. Він казав те, що думає, і хай пекло вхопить тих, кому це не до смаку.

— Я знав, що ви не забаритеся дізнатися про Давосові звістки. Ви ж завжди про все дізнаєтеся, чи не так?

— Мала від мене була б користь, якби не дізнавався, — відповів Кресен. — Я перестрів пана Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, треба гадати? Я мав би вкоротити йому язика на доданок до пальців.

— Поганий би з нього тоді вийшов посол.

— А з нього однак вийшов поганий посол. Штормове панство не хоче ставати за мене. Вони мене, бач, не люблять, а на законність моєї справи їм начхати! Боягузи сидітимуть за мурами і чекатимуть, куди поверне вітер і кому принесе перемогу. Ті, які хоробріші, вже стали за Ренлі. Подумати лишень — за Ренлі!

Він виплюнув ім’я брата, наче гидку отруту.

— Ваш брат сидів господарем на Штормоламі останні тринадцять років. Усі ті пани є його значковими…

— Еге ж, його, — перервав Станіс, — коли за правом мали бути моїми. Я ніколи не просив собі Дракон-Каменя і не хотів його. Я захопив його, бо тут сиділи Робертові вороги, і брат наказав їх викурити. Я збудував для нього кораблі, вірно послужив його справі. Я підкорився, як молодший брат мусить коритися старшому. Як Ренлі мав би коритися мені. І яку дяку я отримав від Роберта? Він поставив мене господарем на Дракон-Камені, а Штормолам з усіма його статками віддав Ренлі. Штормолам триста років служив столом дому Баратеон! За правом він мав відійти мені, коли Роберт сів на Залізний Трон.