Слава ЗСУ!

— Іди-но сюди, — наказав він їй.

І вона пішла.

— Я ніколи не бачила Залізні острови.

— То вважай, що тобі пощастило. — Теон попестив її волосся — гарне і темне, хоча розкошлане і сплутане від вітру. — Наші острови кам’янисті й суворі, там нема чим втішатися і на що сподіватися. Смерть завжди чатує поруч, а життя вбоге і гидке. Чоловіки вечорами цмулять пиво і сперечаються, чия доля гірша: рибалок, що воюють з морем, чи селян, що намагаються виколупати якусь зернину з хирлявої безплідної землі. Та насправді гірше за всіх потерпають рудокопи, що ламають собі карки у вічній темряві. А за віщо? Всі наші підземні скарби — залізо, свинець та олово. Не диво, що залізяни старих часів втратили терпець і вирішили жити морськими набігами.

Дівка, здавалося, і не чула.

— От би мені на берег з вами, — скиглила вона. — Я б з охотою, аби тільки ваша ласка…

— Хочеш на берег, то ходи, — дозволив Теон, лапаючи її за груди, — але сама, без мене.

— А я б вам у замку служила, ваша мосць. Я вмію чистити рибу, пекти хліб, збивати масло. Батечко кажуть, ніхто не варить кращої крабової юшки, ніж я. Ви б мені знайшли місце на кухні, а я б вам крабову юшку варила.

— А вночі гріла б постіль? — Він сягнув по поворозки на стані сукні й почав їх розплутувати вправними швидкими пальцями. — Колись я міг би привезти тебе додому як здобич і взяти за дружину силоміць, навіть не питаючи. Так чинили залізяни старих часів. Чоловік мав дружину зі скелі — справжню наречену, таку саму залізянку. Але міг мати і дружин з солі — жінок, взятих у полон в набігу.

Дівка викотила очі, й зовсім не тому, що він оголив її груди.

— От би мені стати вашою дружиною з солі, ваша мосць!

— На жаль, ті дні скінчилися.

Палець Теона обвів по колу одну з важких грудей, наближаючись до дебелого брунатного соска.

— Більше нам не дозволено летіти за вітром з вогнем і мечем, беручи все, що забажаємо. Тепер ми длубаємося у землі та закидаємо вудки у море, як решта людей, і втішаємося, коли на зиму маємо вдосталь солоної тріски та вівсяного кулешу.

Він узяв її соска до рота і трошки прикусив, викликавши пристрасний зойк.

— Якщо ваша ласка, встроміться в мене знову, — прошепотіла вона йому на вухо, поки він смоктав.

Піднявши голову від її грудей, він помітив, що шкіра стала темно-червона там, де його вуста залишили свій слід.

— Моя ласка — навчити тебе дечого нового. Розв’яжи мені штани і потіш мене ротом.

— Ротом?

Його палець легенько ковзнув по її пухкеньких вустах.

— Та в тебе ж ротик просто для цього створений, люба моя. Дружина з солі не питала б, а робила, що кажуть.

Спершу вона бентежилася, але вчилася швидко, як на безголову дурепу. Це його втішило. Рот в неї був вогкий, теплий і м’який — такий самий, як дірка між ногами. А ще в такий спосіб він позбавив себе порожніх теревенів. «Може, колись я і справді лишив би її собі за дружину з солі», подумав він, вчепившись пальцями у її сплутане волосся. «Колись. Коли ми жили за старим звичаєм — бойовою сокирою, а не кайлом. І самі брали собі все, що хотіли: скарби, жінок, славу.» В ті дні залізяни не копали рудників; то була праця для бранців, привезених з битв — так само, як і жалюгідне длубання в землі заради вбогого врожаю або випасання кіз і овець. Справжнім ремеслом залізняка була війна. Потоплий Бог створив їх, аби набігати і гвалтувати, краяти собі королівства і писати свої імена вогнем, кров’ю та піснею.

Аегон Дракон знищив старий звичай, коли спалив Чорного Гарена, повернув Гаренове королівство річковим слабакам і зробив Залізні острови незначним задвір’ям велетенської держави. І все ж старі криваві оповідки ще переказувалися коло вогнищ з морського плавнику і димних коминів по всіх островах, навіть у великих кам’яних палатах Пайку. Теонів батько прозивався, окрім інших титулів, «Великим женцем», а за гасло Грейджої мали слова «Ми не сіємо».

Саме заради того, щоб повернути старий звичай, а не заради порожнього королівського титулу, князь Балон розпочав своє велике повстання. Роберт Баратеон з допомогою свого друга Едарда Старка поклав кривавий кінець усім його домаганням. Але зараз обоє були мертві. Замість них правили зелені хлопчаки, а держава, вибудувана Аегоном Завойовником, тріщала й репала по швах на клапті. «Настала пора», думав Теон, поки дочка капітана ковзала вустами по всій його чоловічій довжині, «моя пора, мій рік і мій день». Він лукаво вишкірився, уявивши собі, що скаже батько, коли Теон повідомить йому, що останній з синів, забраний в заручники ще дитям, досяг успіху там, де сам князь Балон зазнав поразки.