Слава ЗСУ!

— Чому мені не можна рубати дрова? — закомизилася Ар’я, та ніхто не зважав, і вона взялася скубати, поки Йорен нагострював лезо кинджала бруском, всівшись на кінці лави.

Коли їжу нарешті зготували, Ар’я з’їла курячу ніжку і трохи цибулі. Ніхто не мав гумору балакати, навіть Ломик. Гендрі потім відійшов і взявся налощувати шолома з таким виглядом, наче знаходився десь далеко. Дівчинка скиглила і плакала, та коли Мантулик підсунув їй шматочок гусятини, вона його хутко проковтнула і стала видивлятися ще.

Ар’я витягла собі другу варту, а до неї знайшла собі солом’яника у притулку. Сон довго не йшов, тому вона позичила в Йорена бруска і взялася нагострювати Голку. Сиріо Форель колись казав, що тупий клинок — то наче кульгавий кінь. Мантулик присів поруч на солом’янику подивитися, як вона працює.

— Де це ти такого гарного меча собі видобув? — запитав він, та коли зустрівся поглядом з її очима, застережливо підняв руки. — Та я ж не кажу, що ти його вкрав! Просто спитався, де взяв, та й по тому!

— Брат подарував, — пробурмотіла вона.

— Не знав, що ти маєш брата.

Ар’я перервалася, аби почухатися під сорочкою. В соломі було повно бліх, хоча кілька зайвих на доданок до її власних вже не мали б щось важити.

— Я маю багато братів.

— Що, справді? А вони старші чи молодші?

«Не треба мені патякати зайве. Йорен казав, щоб я тримала язика на припоні.»

— Усі старші, — збрехала вона. — Вони теж мають мечі, довгі й гострі. Вони мене навчили вбивати людей, які забагато допитуються.

— Та я просто балакаю, а не допитуюся! — Мантулик хутко втік і дав Ар’ї спокій, а вона згорнулася клубочком на солом’янику і почула плач дівчинки з іншого кінця притулку. «Якби ж вона замовкла. Чого вона скиглить без упину?»

Напевне, Ар’я таки заснула, хоча не могла пригадати, щоб заплющувала очі. Їй наснилося вовче виття, ще й таке жахливе, що вона миттю прокинулася і сіла на солом’янику; в грудях калатало серце.

— Мантулику, прокидайся! — Вона зіп’ялася на ноги. — Гендрі, Вот, хіба ви не чули?

Вона натягнула чобіт на ногу.

Навколо неї чоловіки та хлопці заворушилися і посповзалися зі своїх постілей.

— Що за халепа? — запитав Мантулик.

— Що ми мали чути? — завимагав Гендрі.

— Та то Арікові страшний сон наснився, — буркнув хтось.

— Ні, я справді чув! — наполягала вона. — Вовка!

— В Аріка повна голова вовків, — пирхнув Ломик.

— Хай собі виють, — мовив Герен, — вони собі там, а ми тут, усередині.

Вот погодився.

— Не чував я, щоб вовки уміли брати мури приступом.

Мантулик тим часом наполягав:

— А я нічого не чув!

— То був вовк! — заволала вона до всіх, натягаючи другий чобіт. — Щось сталося, наближається щось погане, вставайте усі!

Цього разу не встигли вони її затюкати, як ніч розірвав різкий звук — але то був не вовк, а Курц, що сурмив у ріг про небезпеку. За один удар серця всі вже натягали на себе одяг і хапали зброю, яку мали під рукою. Ар’я побігла до брами і там знову почула ріг. Коли вона проминала сарай, Гризло люто кинувся уперед, натягуючи ланцюги, а Якен Ха-Гар покликав ззаду воза:

— Хлопчику! Любий хлопчику! Чи є зараз війна? Червона війна? Хлопчику, звільни нас! Чоловік вміє битися. Хлопчику!

Вона не зважила на нього і кинулася уперед, вже чуючи за стіною тупіт коней та вигуки людей. Видершись на підмостки, вона виявила, що загорожа для неї трохи зависока, чи радше вона сама трохи закоротка; їй довелося вгатити носаки у діри між камінням, аби видертися вище і бодай щось побачити.

Спершу їй здалося, що містечко раптом переповнилося світляками, а тоді вона допетрала, що то люди з смолоскипами літають від одного будинку до іншого. Спалахнула солом’яна стріха на одній хаті, лизнувши черево ночі жовтогарячими язиками, а за нею інша, і ще одна, і ще… і скоро вогонь буяв усюди, де бачило око.

Гендрі видерся на мур поруч із нею, маючи на голові шолома.

— Скільки їх?

Ар’я спробувала порахувати, але вони рухалися надто швидко, ще й смолоскипи крутилися у повітрі, коли їх кидали на будинки.

— Може, сотня, — відповіла вона. — А може, й дві. Не знаю.

Крізь ревище вогню чулися вигуки.

— Скоро і по нас прийдуть.

— Онде, — вказав Гендрі.

Валка вершників рухалася між хат до паланки. Світло вогню блищало на сталевих шоломах, кидало жовтогарячі відблиски на кольчуги та лати. Один віз прапора на довгому списі. Їй здалося, що прапор червоний, але вночі, ще й посеред пожежі, напевне сказати було важко — зараз усе здавалося червоним, чорним або жовтогарячим.