Слава ЗСУ!

Вогонь тим часом стрибав від хати до хати. Ар’я побачила, як спалахнуло дерево, як його гілками поповз вогонь, аж поки воно не постало серед ночі у вбранні живого жовтогарячого відтінку. Всі вже були на ногах, ставали на підмостках муру або поралися внизу коло наляканих тварин. Йорен десь поруч вигукував накази. Щось буцнулося їй у ногу, і вона побачила, що до ноги чіпляється скигливе дівча.

— Йди геть! — Ар’я рвучко вивільнила ногу. — Що ти тут робиш? Біжи заховайся, дурепо!

І вона відштовхнула дівча геть.

Вершники натягнули поводи перед брамою.

— Гей ви, у паланці! — заволав лицар у високому шоломі зі шпичастою маківкою. — Відчиняйте в ім’я короля!

— Еге ж, розігналися! Якого саме короля? — заволав у відповіть старий Рейзен, та Вот смикнув його, щоб мовчав.

Йорен видерся на мур коло брами з вицвілим чорним кобеняком, вивішеним на ковіньці.

— Годі вам лютувати! — гукнув він. — Міщани всі зникли!

— А ти хто такий, старигане? Один з боягузів князя Беріка? — крикнув лицар у шпичастому шоломі. — Якщо там у тебе сидить той жирний бевзь Торос, запитай його, як йому подобається запалена нами ватра.

— Нема в мене тут такого! — крикнув Йорен у відповідь. — Кількоро хлопців для Нічної Варти, та й усе! Ми на вашій війні не б’ємося!

Він вище підняв ковіньку, аби всі побачили колір одежини.

— Ось дивіться. Чорне вбрання Нічної Варти!

— Або ж чорний колір дому Дондаріон! — заволав хорунжий з ворожим прапором. Ар’я тепер краще розрізняла його кольори при світлі палаючого містечка: золотий лев на червоному. — Знак князя Беріка — лілова блискавка на чорному полі!

Раптом Ар’я згадала той ранок, коли жбурнула помаранча Сансі в обличчя і заляпала соком геть усю її дурнувату сукню з вершкового шовку. На тому турнірі був якийсь південський князьок, у якого втріскалася по вуха дурноголова Сансина подружка Джейна. В нього на щиті була намальована блискавка, і батько потім надіслав його стяти голову Хортовому братові. Зараз здавалося, що від тієї пори минула тисяча років, і сталося те все з іншою людиною в геть іншому житті… з Ар’єю Старк, дочкою Правиці, а не з Аріком-сиріткою. Звідкіля б Арікові знати всяке панство з гербами і таке інше?

— Чи ти сліпий, чоловіче? — Йорен майнув ковінькою туди-сюди, аби чорний кобеняк повіяв за вітром. — Де ти тут в біса бачиш лілову блискавку?

— Вночі усі прапори — чорні, — відповів лицар у шпичастому шоломі. — Ану відчиняй, бо вважатиму вас усіх за розбійників, що змовилися з ворогами короля.

Йорен сплюнув.

— Хто там з вас за очільника?

— Я. — Відблиски вогню з палаючих домівок гуляли бронею його огиря; решта загону розділилася, аби дати йому проїхати. То був кремезний чолов’яга з мантикорою на щиті та карбованим візерунком на грудях сталевого панцира. Крізь відкинуте забороло шолома визирала блідо-рожева поросяча пика. — Лицар Аморі Лорх, значковий князя Тайвина Ланістера, господаря Кастерлі-на-Скелі, Правиці Короля. Єдино істинного короля, нашого пана Джофрі. — Голос він мав тонкий та вискливий. — Його іменем наказую вам відчинити цю браму!

Навколо палало містечко. Нічне повітря геть задимілося, летючі іскри та жарини затьмарили зірки на небі. Йорен похмуро скривив рота.

— Чого б це? Робіть з містом, що хочте, мені до того нема діла. А нас лишіть собі. Ми вам не вороги.

«Та дивись же очима!», ладна була заволати Ар’я до чоловіка унизу.

— Хіба вони не бачать, що ми ніякі не пани й не лицарі? — прошепотіла вона.

— Здається, їм на те начхати, Аріку, — прошепотів у відповідь Гендрі.

Вона подивилася на обличчя пана Аморі так, як її вчив Сиріо, і побачила, що Гендрі має рацію.

— Якщо ви не зрадники, то відчиняйте браму! — знову загукав пан Аморі. — Ми перевіримо, чи кажете ви правду, і відпустимо вас своєю дорогою.

Йорен пожував кислолисту.

— Кажу вам, нема тут нікого, крім нас. Слово честі.

Лицар у шпичастому шоломі засміявся.

— Ти ба! Гайворон клянеться нам честю!

— Ти що, заблукав, дідугане? — докинув жартома один зі списників. — Стіна — вона трохи далі на північ.

— Наказую востаннє іменем пана короля нашого Джофрі: щоб довести вірність престолові, про яку ви патякаєте, відчиніть цю браму негайно! — повторив пан Аморі.

Йорен довго розмірковував, жуючи тим часом свою жуйку. А тоді сплюнув.

— Ні, не відчиню.

— Хай так. Ви знехтували королівським наказом, а відтак зробилися бунтівниками! Хай там на вас чорні одежини чи ще які!

— В мене тут не бунтівники, а малі хлопчаки! — заволав Йорен донизу.

— Малі й старі помирають однаково. — Пан Аморі мляво махнув рукою, і з яскравих вогняних тіней позаду нього вилетів спис. Цілили, напевне, у Йорена, та вийшло так, що влучили у Вота, який саме стояв поруч. Вістря списа втрапило йому в горлянку і вийшло з потилиці, темне і мокре від крові. Вот вхопився за держално і мішком звалився з підмостків.