Слава ЗСУ!

- Дорогі мої подруги, є на світі, як мені здається, такі люди, котрі забрали собі в голову, що вони за всіх розумніші, а насправді навпаки, і через те уперто не тільки людським порадам, а й природним законам противляться. З тієї упертості постало незліченно всякого лиха, а добра щось ніколи ніби й не видно було. З усіх же сил природних любов найменше піддається чужому розуму і всякій протидії: швидше сама минеться, ніж чиєсь втручання її спинить. Тим і надумала я вам розказати, як одна великорозумниця сягнула своїм глуздом, куди не слід було, і захотіла вигнати з синового серця кохання, що, може, самі зорі навіяли, та з любов'ю разом і душу з його тіла вийняла.

Так ось, жив у нашому городі, як повідають староденні люди, один багатий купець на ймення Леонардо Сіг'єрі і мав із жінкою своєю сина, котрого звали Джіроламо. Невдовзі по народженні сина купець списав заповіт і переставився. Опікуни малолітка разом із матір'ю провадили його справи чесно й порядно, а хлопець тим часом ріс із сусідською дітворою і вельми заприязнився з одною дівчиною-кравцівною. Як підросли вони трохи, та приязнь обернулась у жагуче кохання - Джіроламо тільки тоді був щасливий, коли свою жаданку бачив, та й вона його любила, надісь, не менше, ніж він її. Постерегла теє хлопцева мати і не раз за ті любощі сина лаяла й карала, та, бачивши, що він свого не кидається, стала скаржитись на нього опікунам - думала, бачте, як хто багатий, то йому вже й на терні помаранчі ростимуть. [277]

- Хлопчику нашому, - сказала вона, - ледве чотирнадцять років минуло, а він так закохався в ту Сальвестру, ¦ сусіди-кравця дочку, що як ми його од неї не одлучимо, то : візьме та й ожениться з нею, нікого не спитавши, і тим засму- ] тить мене навіки, або, як оддадуть її за іншого, засохне, бідний, з горя. А щоб сього не сталося, треба нам, гадаю, послати < його кудись далеко в торговельних справах; як дівчини в і образ довго не бачитиме, то й зійде вона йому з мислі, а там ; оженимо його з якоюсь дівчиною доброго роду. і

Опікуни сказали, що гаразд вона мовить, і пообіцяли їй } те діло якнайліпше владнати. От покликали вони до себе в і лавку хлопця, і давай йому один лагідненько так ось що го- ворити:

- Ти вже, синку, чималий виріс, пора тобі самому починати справ своїх пильнувати. Дуже було б нам приємно, якби ти отеє поїхав на якийсь час до Парижа, де, як побачиш, '¦ найбільше добра твого в торгу обертається. Опріч того, там ти скоріше, ніж тут, добрих звичаїв і людськості світової наберешся, на тамтешніх великих панів та баронів дивлячись, і сам сюди вже одукованим паничем повернешся.

Хлопець вислухав уважно тої мови, але одрізав опікунові, що нікуди їхати не бажає - і в Флоренції йому буде, як усім, добре. Статечні люди і вговоряли його, і корили, та іншої відповіді так од нього й не добилися; тоді сказали про все те матері. Мати дуже розгнівалась - не за те, що в Париж не хоче їхати, а за ті любощі - і все угрущала його докірливими словами, а потім приголубилась до нього, лримилилась і заходилася просити його вже по-хорошому, щоб він зробив їй і ласку і послухався опікунів, і таки вговорила сина поїхати до " того Парижа всього на рік, не більше.

Так же і зробили. Поїхав молодий закоханець до Пари- : жа, а там його не рік, а цілих два роки продержали (все казали - не сьогодні-завтра поїдеш). Повернувся звідти ; Джіроламо, ще палкішим коханням палаючи, та застав свою ; Сальвестру вже молодицею - оддали її за доброго чоловіка, , майстра-шатерника. Несказанна журба обняла хлопця, та що мав бідний діяти? Мусив із тим якось примиритися. j

Допитавшись, де тепер живе його люба, він почав ходи- ¦ ти, звичаєм закоханих молодиків, коло її дому, думаючи, що ;; як він її, так і вона його не забула. Та він помилився - j Сальвестра не впізнавала його, ніби зроду й не бачила, а як, 1 може, і впізнала, то виду не показувала. Гірко було юнакові і в тому переконатися, і він силкувався якомога знову її серце | [278] до себе прихилити, але все даремно. І поклав він собі, хоч би і вмерти йому довелося, з коханою дівчиною на мові стати. От розпитався він в одного сусіди, де там і що в них у хаті, підстеріг, коли вона пішла з чоловіком кудись у бесіду, та й прокрався в її кімнату, сховавшися за розвішаними платами брезенту. Там сидів, аж поки чоловік із жінкою з гостей повернулись і полягали спати; почувши, що чоловік заснув, він підійшов до ліжка з того боку, де, як він бачив, лежала жінка, поклав їй руку на груди і спитав пошепки:

- Ти вже спиш, моє серденько?

Молодиця ще не заснула і хотіла була вже кричати, але юнак сказав їй хутенько: