Слава ЗСУ!

Сії слова почувши, дама задумалась на хвилю, а потім спитала:

- Що се значить? Що се ви дали мені з'їсти?

- Ви з'їли, пані, - одказав лицар, - не що інше, яі серце Гвільєма Кабестанського, котрого ви так віроломно-любили. Не сумнівайтеся в тому анітрохи, бо я своїми руками вирвав те серце йому з грудей перед тим, як сюди вернутися.

Нема чого й казати, в який відчай упала дама, почувши таке про чоловіка, якого любила понад усе на світі.

- Ви вчинили не по-лицарськи, - сказала вона по якійсь' хвилі мужеві, - а по-зрадецьки і по-злодійськи. Якщо я самохіть, без принуки зробила Кабестана володарем мого серця і тим учинила вам неславу, то треба було не його, а мене скарати. Та боронь боже, щоб я зажила коли будь-якої іншої їжі після такої благородної страви, як серце Гвільєма Кабестанського, найшляхетнішого й найлюб'язнішого кавалера.

По сій мові встала з-за столу і, не довго думаючи, викинулася спиною через вікно, що було позад неї. Вікно те було дуже високо од землі, і вона не тільки на смерть убилася, а ; ще й зовсім збагнітувалась.

Сей учинок вразив у саму душу Гвільєма Россільйонського; зрозумів він тепер, що негаразд ізробив. Боячися помсти люду і графа Прованського, він велів осідлати коні і рушив світ за очі. Наступного ранку по всій околиці рознеслася вістка про ту сумну подію. Люди з обох замків з великою скорботою і плачем підібрали тіла Кабестана та його дами і поховали їх в одному гробівці при паниній церкві, вибивши на плиті віршований напис про тих, хто там спочиває і як вони померли.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Лікариха кладе свого опойним зіллям приспаного коханця,

ніби мертвого, в скриню, яку потім двоє лихварів несуть

до себе в дім; коли він очунявся, його хапають, мов злодія;

лікарева служебка свідчить у суді, що то вона поклала його

в скриню, вкрадену лихварями, і рятує його од шибениці,

лихварі ж мусять за крадіжку заплатити пеню

Зосталось тепер одному Діонеєві, коли король своє розказав, оповіданням потрудитися; пам'ятаючи про се і виконуючи водночас наказ королівський, він почав такими словами:

- Злигодні нещасливихкоханців, про які ми тут стільки наслухалися, не лише вам, панянкам, ба й мені очі й серце засмутили, тим я давно вже ждав, коли вони скінчаться. Тепер, хвала Господові, вони таки скінчилися (я не личкуватиму, боронь боже, поганого краму негодящим!), і, занехавши всякі жалощі, почну я з веселішої бочки, щоб для завтрашніх історій, може, кращий дати вам призвід.

Так от, щоб ви знали, любії мої красунечки, жив собі недавно в Салерно славетний лікар-хірург на ймення Маццео делла Монтанья; убившися вже добре в старії літа, узяв він за себе гарну й молоду шляхтянку з свого-таки міста. Він годив жінці у всьому, водив її над усіх розкішніше в оксамитах, та златоглавах, та оздобах різних дорогоцінних; от тільки мерзла дуже бідолаха, бо вночі не міг маестро як слід її вкривати. Так, як ото Річчардо ді Кіндзіка - пам'ятаєте? - повчав свою дружину, коли яке свято, так і сей провадив їй по-науковому, що після подружнього спілкування організм має поновляти сили стільки й стільки днів і ще всякі такі теревені; лікариха була з того вельми незадоволена і, як жінка розважна й одважна, вирішила жаліти домашнє знаряддя та, розглянувшись по людях, чужим підпомагатися.

Не на одного та й не на двох накидала вона оком, поки визиркала, нарешті, одного молодика собі до вподоби, поклавши на нього всі свої думки й сподіванки. Молодик теє помітив, а що вона йому теж була до мислі, то непомалу в неї закохався. Звали його Руджієрі да Єролі; роду він був значного, та мав таку ледачу й недобру вдачу, що його всі друзі й родичі одцурались і по всьому городу ходив поголос про його злодіяцтво та інші капосні вчинки. Пані докторова мало про ту славу клопоталась, бо він їй іншим до натури [285] припав, і за деякий час зійшлася з ним через посередництво! служебки своєї. Намилувавшися з ним до смаку, вона поча-| ла вичитувати йому за всі дотеперішні лихі вчинки і проха-*і ти, щоб він заради неї од усього того одкинувся; щоб же ма»ї він спроможність на добру стежку звернути, почала його гро-ї шима - раз більшими, а вдруге меншими - зарятовувати. І Поки вони отак собі любилися, діючи досить обачно| припало лікареві курувати одного хворого, що слабував на| ногу. Пізнавши ту недугу, маестро заявив пацієнтовим роди-^ чам, що треба вийняти з ноги надгнилу кістку, тоді хворий! міг би одужати, а так або ногу треба буде відтяти, або смерті; чекати, тільки що він не може за успіх операції поручитися.; Родичі мусили здатися беззастережно на лікареві умови. Лікар був певен, що хворий, коли його не приспати, не витерпить болю і не дасться різати; тож, намисливши робити операцію увечері, він велів уранці настояти воду на якомусь снодійному зіллі, що міцно приспало б хворого на час операції; коли той настій було виготовлено, він поставив його на вікні у себе в кімнаті, не сказавши домашнім, що то таке.