Слава ЗСУ!

Що ж, любі мої дами, можна сказати про сю дивну зміну? Треба гадати, безперечно, що в благородній Кімоновій душі крились багатющі дари небес, та заздрісна фортуна тримала їх у міцних заковах десь на самому споді серця, і лиш Амур, сильніший за фортуну, розбив і розірвав ті ланцюги, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світлосяйних вершин її піднести.

Дарма, що Кімон, люблячи Іфігенію, перебирав інколи, звичаєм закоханих юнаків, через край, та батько не боронив йому того нічого, а, навпаки, ще дужче підохочував - ба-чив-бо, що завдяки тій любові син його стався з барана людиною. Юнак же (він зовсім одцурався свого справдешнього ім'я - Галезо, бо пам'ятав, що Іфігенія назвала його тоді Кімоном), бажаючи любов свою гідним чином увінчати, кілька разів сватався до дівчини, та батько її Кіпсей одказував, що Іфігенія вже заручена за Пасімунда, молодого родоського шляхтича.

Як надійшов час, умовлений для шлюбу, наречений послав людей по Іфігенію. Тоді Кімон сказав собі подумки: [298]

«Нині настала пора, о Іфігеніє, показати тобі, як я тебе люблю. Завдяки тобі я став людиною; коли ж ти будеш моєю, то воістину зрівняюся з богами. Або тебе здобути, або живим не бути!» Порадившися потаємне з деякими своїми благородними приятелями-юнаками, він спорядив нишком корабля до морського бою і вийшов у море, щоб перестріти судно, на якому мала плисти Іфігенія до свого нареченого на Родос.

Тим часом Кіпсей, прийнявши з великою почестю посланців Пасімундових, уручив їм дочку свою; вони ж сіли на корабель і почали верстати путь до Родосу. Кімон давно вже чигав на них; перестрівши їх другого дня в морі, він зично загукав до них із чардака свого корабля:

- Спиніться і спустіть вітрила, а ні, то поб'ю вас усіх і потоплю!

Його супротивники* добули зброю і налаштувались до оборони; тоді Кімон, зачепивши залізним гаком родоського корабля за корму, притягнув його силою до прови свого судна і перестрибнув туди сміливо, мов лев, не дивлячись, чи хто за ним іде, і не рахуючи ворогів своїх. Підострожений любов'ю, він увігнався з кинджалом у руці в саму гущу ворожу і різав їх, кого попадя, мов тих овець. Побачивши сеє, родосці кинули зброю додолу і заблагали в один голос пардону. На те Кімон сказав їм:

- Панове молодці, не жадоба грабіжницька й не ворожнеча до вас погнали мене з Кіпру сюди й примусили оруж-ною рукою на вас напасти. Той найдорожчий для мене скарб, що мене на сей учинок подвигнув, могли б ви легко уступити мені без бою: знайте, що се Іфігенія, котру я люблю, як душу; із тої ж то любові мусив я її збройне і силоміць од вас одбивати, бо миром і злагодою не міг її од батька домогтися. Я хочу стати їй тим, ким мав бути Пасімунд; оддайте її мені і рушайте собі з богом!

Родосці не так із доброї волі, як із принуки оддали Кімо-нові плачущу Іфігенію. Побачивши її сльози, він сказав:

- Найясніша панно, не журися: я твій Кімон, що вірною любов'ю своєю більшого на тебе здобув права, аніж той Пасімунд, з яким ти була заручена.

- Посадивши її до себе на корабель і не взявши нічого з родоського майна, Кімон повернувся до своїх товаришів, а тих пустив із богом. Щасливий без міри од такої дорогої здобичі, Кімон намагався так-сяк утішити свою тужливу бранку, а потім, порадившись із товаришами, вирішив до Кіпру поки що не вертатися, а плисти на Крит, де їм усім, а особливо [299] самому Кімонові з Іфігенією, було б жити безпечніше - чимало там було в нього родичів і друзів, і нових і давніх.

Та непостійна фортуна, що з ласки своєї щойно дарувала Кімонові кохану, обернула зненацька невимовні радощі юнакові в гіркий і тяжкий смуток. Не минуло ще й чотирьох годин, відколи Кімон розпрощався з родосцями, коли настала ніч, од якої він чекав небувалих іще в його житті розкошів, а з ніччю схопилась раптом страшенна хуртовина й негода, покривши небо хмарами і збуривши море розгука-ними вітрами. Ніхто не знав, що діяти, невідомо, куди пливе корабель, - незмога була мореплавцям будь-що на ньому робити; всі ледве на ногах трималися. Як тим журився Кімон, нема що й казати: йому здавалось, що боги для того лише здійснили його мрію, щоб дати відчути йому гіркоту смерті, про яку раніше він мало турбувався. Журилось і все його товариство, а найпаче Іфігенія: бідна дівчина голосом голосила і тремтіла од кожного погойду хвилі, проклинаючи ту нещасну любов Кімонову та його зухвальство. Тим і буря на морі схопилась, казала вона, що боги не захотіли, щоб Кімон, запрагнувши її проти їхньої волі, міг гордовите бажання своє вдовольнити: судилось йому безславно загинути, побачивши попереду її смерть.