Слава ЗСУ!

- Смерть вам, зрадники! Не попустимо ґвалту!

І давай суперечників своїх рубати... На той ґвалт позбігалися сусіди з посвітачами та зброєю; обурившись з учинку Джанноле, всі стали допомагати Мінгінові. Після завзятого бою Мінгінові пощастило вирвати дівчину з рук напасника й одвести знову до Джакомінового дому. Та бійка все ще не припинилась, аж поки не прибігла сторожа з синьйорії; вар-товики розборонили їх і багатьох похапали, в тому числі Мінгіна, Джанноле й Крівелла; усіх їх одведено до в'язниці.

Як уже колотнеча втихомирилась і Джакоміно повернувся додому, він дуже стурбувався з тої пригоди, але, розпитавшись, як було діло, і побачивши, що дівчина нічому не [320] привинна, трохи заспокоївся і вирішив якнайшвидше оддати її заміж, щоб тому клопоту надалі запобігти. Назавтра рано дізналися про все родичі обох юнаків і, знаючи, яке лихо може їм скластися, якщо Джакоміно вживе всіх заходів, на які він мав право, пішли до нього та й почали по-хорошому прохати, щоб він пробачив нерозважним юнакам за той замах заради любові й поваги до батьків їхніх, обіцяючи од свого імені і од імені молодих винуватців учинити йому яку завгодно сатисфакцію. Джакоміно, чоловік бувалий і на вдачу вельми любомирний, одповів їм коротко:

- Панове! Якби я навіть був не гостем у вашому краю, а родимцем, то й тоді з приязні до вас я вчинив би все, що міг, вам на догоду. Я зобов'язаний здатися на ваше прохання, тим більше, що кривда сталася власне вам, а не мені: ся дівчина родом не з Кремони і не з Павії, як дехто, може, думає, а таки з самої Фаенци, хоч ні я, ні товариш мій покійний, що мені її припоручив, так і не дізнались, чия вона дочка. Тим я охоче вволю вашу волю.

Почувши статечні люди, що дівчина родом із Фаенци, вельми тому здивувались і, подякувавши Джакомінові за його великодушність, почали питати, яким чином вона потрапила йому до рук і звідки він знає, що вона фаентинка. На те одказав Джакоміно:

- Гвідотто з Кремони, давній мій друг і товариш, розповів мені перед смертю, що коли Фаенцу здобули й сплюндрували війська імператора Фрідеріка, заскочив він із товариством своїм до одного дому, де було повно всякого добра, а з мешканців нікого не лишилось, крім двохлітньої, може, дівчинки, котра, як побачила його на сходах, сказала на нього: тато. Жаль йому стало дитини, і він узяв її з собою в Фано разом з усім тим добром, що було в покинутому домі; на смертельній постелі бувши, він лишив свою приймачку на мене і заповів видати її заміж, як виросте, давши за нею в посаг усе його майно. Дівчина вже й справді на порі стала, та поки що добрих людей не траплялось; а треба таки її одружити, щоб знов коли такої халепи, як учора, не склалося.

Серед присутніх був випадком такий собі Гвільєльміно з містечка Медічіна, який воював колись разом із Гвідоттом в імператорських військах і добре знав, чий дім облущив тоді Гвідотто; побачивши тут господаря, він обізвався до нього:

- Чуєш, Бернабуччо, що каже Джакоміно?

- Авжеж, - одказав той, - я й сам про те он як думаю, бо не забув, що під ту завірюху втратив я донечку таких саме літ, як говорить Джакоміно. [J41]

- Отож вона, мабуть, і є, - промовив Гвільєльміно, - бо я чув колись, як Гвідотто розповідав, який дім він ограбував, і так його змалював словами, що се достеменно був твій. Пригадай, чи не було в дитини твоєї якоїсь прикмети, щоб розпізнати її непохибно.

Бернабуччо і справді пригадав собі, що в його дівчини був над лівим вушком хрещатий шрамик, що лишився по розрізаному чирякові якраз перед тими подіями; не довго думаючи, він приступив до Джакоміна і попрохав його, щоб показав йому ту дівчину. Джакоміно охоче повів його до свого дому і велів дівчині вийти до гостя. Як побачив її Бернабуччо, то зразу його вдарило, як вона на матір свою схожа, що й досі ще красунею лишилась; тим іще не задовольнившись, попрохав він у Джакоміна дозволу одгорнути їй волосся над лівим вухом. Джакоміно йому не суперечив; тоді Бернабуччо підійшов до засоромленої дівчини, одгорнув правою рукою волосся і справді побачив там хрещик. Остаточно переконавшися, що то його дочка, аж заплакав потиху з радощів і пригорнув її до себе, хоч вона, збентежившись, і пручалася.

- Так, брате, - сказав він Джакомінові, - се моя дитина! Мій дім розграбував тоді Гвідотто; моя дружина, а її мати, покинула там малу з смертельного переляку, а що того ж дня спалено інший наш будинок, то ми досі думали, що вона в ньому згоріла.

Як почула те дівчина й подивилась пильніше на сього старого, поважного чоловіка, повірила йому; щось ніби торкнуло її за серце, вона вже не пручалася в його обіймах, а плакала розчулено разом з ним. Бернабуччо зараз же послав по свою жінку та інших родичок, по братів і сестер дівчини, показав її всім і розказав, як було діло. Багато було там радісних обіймів і привітань, а послі Бернабуччо, з повною згодою Джакоміна, повів її до свого дому.