Слава ЗСУ!

- А що, - каже тоді Бруно до Буффальмакка, - як ми вкрадемо вночі того кабана?

- Та як? - питає Буффальмакко. [455]

- Я вже знаю як, - одказує Бруно, - аби тільки він його не переніс кудись інде.

- То й добре, - каже Буффальмакко, - чом не вкрасти? А тоді гульнемо добре разом із панотцем.

Панотець сказав, що з дорогою душею.

- От що, - промовив тоді Бруно. - Нам треба взятись на хитрощі. Ти знаєш, Буффальмакко, що Каландріно скупенький і любить випити на дурничку. Поведімо ж його до корчми, а там панотець, нібито нас усіх пригощає, не дасть йому платити; він набереться добре, і нам се буде якраз на руку, бо він удома сам.

Як же Бруно сказав, так і зробили. Каландріно, побачивши, що за все заплатить священик, щиро прикладався до чарки і, хоч йому багато й не треба було, налився повний. Пізньої ночі пішов він з корчми додому, не захотівши й вечеряти, і ліг одразу спати, дверей не замкнувши (хоч і думав, що замкнув). Буффальмакко й Бруно пішли вечеряти до священика; повечерявши, взяли деякий струмент, щоб пробратись до Каландрінового дому в те місце, що помітив Бруно, та й пішли туди потихеньку. Та побачивши, що двері не замкнені, вони увійшли, зняли кабана, однесли до панотцевого дому, заховали й полягали спати.

Прочумався рано-вранці Каландріно після випивки, встав, дивиться - кабана нема, а двері одчинені; давай того й сього питати, чи не знають, хто кабана брав, і, не допитавшись, страшенний підняв галас, що у нього, бідного, нещасного, кабана вкрали. Бруно й Буффальмакко, як повставали, зараз пішли до Каландріна, що він казатиме. Побачивши товаришів, він окликнув їх і сказав, мало не плачучи:

- Біда, друзі! Вкрадено мого кабана!

А Бруно підійшов до нього та й каже потихеньку:

- Молодець! Хоч раз розумне діло зробив!

- Та де! - одказує Каландріно. - їй же богу, правду кажу.

- Отак і говори, - провадить своє Бруно, - та гукай голосніше і жалібніше, щоб усі повірили.

А Каландріно забідкався ще дужче:

- Божусь і присягаюсь, що хтось украв у мене кабана! Бруно ж йому знов:

- Отак, отак, кричи, ще дужче, щоб усі люди почули; тоді подумають, що так воно і є!

- Та нехай мене враг візьме, - гукнув Каландріно, - коли брешу! Я кажу, а ти мені не віриш! Щоб мене повісили, - таки вкрадено! [456]

- Як же те могло статись? - питає тоді Бруно. - Я ж учора бачив його тут. Кажи кому другому, а не мені!

- А от так і сталось, - одказує Каландріно.

- Та невже? - нібито не вірить Бруно.

- От тобі й «невже», - каже Каландріно. - Я вже - лиха моя година! - не знаю, як і додому вернусь: жінка мені не повірить, а хоч і повірить, то все одно цілий рік злагоди між нами не буде.

- Туди к бісу! - каже тоді Бруно. - Коли так і справді, то погане діло! Але ж я сам навчив тебе вчора, щоб ти так зробив, то бреши вже жінці своїй, а не нам!

Каландріно знов залементував і забідкався:

- Ви що, хочете, щоб я прокляв Бога, святих і все на світі? Кажу ж вам, що сю ніч украли в мене кабана!

- От що, - обізветься тоді Буффальмакко, - коли воно так і є, то треба нам якось ізнайти крадіжку.

- Та яким же чином її знайдеш? - питав Каландріно.

- Дуже просто, - каже Буффальмакко. - Вже ж не з Індії прийшов до тебе злодій, се був, напевне, хтось із твоїх сусід; якби ти їх поскликав усіх, то я поворожив би на хлібі й сирі і дознався б увочевидьки, хто се зробив.

- Еге, - каже Бруно, - так і виворожиш хлібом та сиром, так і прийдуть ті любі сусіди (я певен, що то їхнє діло!): вони здогадаються, в чім річ, і не захочуть.

- То що ж робити? - питає Буффальмакко.

- А от що, - каже Бруно. - Поворожімо на імбирових пігулках та на білому вині; вони не здогадаються і прийдуть випити, а ті пігулки можна замовити так само, як хліб і сир.

- Правда твоя, - каже Буффальмакко. - То як, Каландріно, поворожимо?

- Прошу вас, ради бога, - каже Каландріно. - Мені аби тільки взнати, хто вкрав, то й то б на душі полегшало.

- Коли так, - каже Бруно, - то давай гроші, а я вже для тебе сходжу і в Флоренцію по те диво.

У Каландріна було сольдів із сорок грошей, і він оддав їх усі Брунові. Той пішов у Флоренцію до одного знайомого аптекаря і взяв у нього цілий фунт імбирових пігулок, а в додачу замовив іще дві собачі пігулки з гіркого алое, велів потрусити їх цукром, як і інші, а щоб не сплутати з імбировими, сказав позначити їх якимось особливим значком; тоді купив бутель доброго білого вина й вернувся на хутір до Каландріна.

- Поклич же тепер, - каже йому, - завтра вранці до себе в гостину тих, на кого ти думаєш; вони охоче прийдуть [457] випити (сказано - святки!), а я з Буффальмакком заворожу вночі ті пігулки, принесу їх до твого дому і сам, заради тебе, роздам їх усім і скажу, як, що й до чого.