Слава ЗСУ!

Каландріно так і зробив. Коли наступного ранку коло церкви під в'язом зібралось чимало людей - селян і фло-рентинців, що сюди приїхали, прийшли Бруно й Буффаль-макко з пігулками в коробці і бутлем вина. Поставивши всіх кружка, Бруно сказав:

- Панове, я мушу пояснити вам, для чого ви тут зібрались, щоб ви потім на мене не жалкували, як станеться вам яке лихо. У Каландріна, бачите, вкрадено тої ночі доброго кабана, і він не може дошукатися злодія; але тим, що кабана не міг узяти ніхто, опріч когось із присутніх, він, щоб дізнатися, хто се зробив, просить усіх вас іззісти по пігулці і запити вином. Знайте ж, що той, хто вкрав кабана, не зможе проковтнути пігулки: вона здасться йому гіркішою від отрути, і він її виплюне. Щоб же ніхто з вас привселюдно не осоромився, краще буде, як злодій признається панотцеві, а я ворожити не буду.

Всі присутні сказали, що згодні спробувати тих пігулок; тоді, поставивши їх усіх у ряд, а між ними й самого Каландріна, Бруно почав роздавати всім по черзі по пігулці; дійшовши до Каландріна, він тицьнув йому в руку одну собачу пігулку. Каландріно взяв її в рот і почав жувати, та як тільки на язик попало алое, він не витерпів тої гіркоти і виплюнув її. Усі підозренні поглядали один на одного, чи не виплюне хто своєї; не встиг іще Бруно всіх обділити, прикинувшись, що нічого не помітив, як раптом почув чийсь голос:

- Ге, Каландріно! Що се воно значить? Обернувшись і побачивши, що Каландріно виплюнув

пігулку, Бруно сказав:

- Пожди, може, то він так чого виплюнув; на тобі, чоловіче, другу!

Та й поклав йому другу собачу пігулку в рота, а іншим роздав решту імбирових. Якщо перша пігулка здалась Ка-ландрінові гіркою, то друга ще й надто, але він соромився виплюнути її і ще якусь хвилю тримав у роті, розжовуючи, - аж сльози в бідахи з очей покотились, у горіх завбільшки. Нарешті він таки не витримав - виплюнув і сю. Буффаль-макко й Бруно частували всіх вином, і всі сказали, що так воно і є - Каландріно вкрав кабана сам у себе; дехто й лаяв його за се на всю губу. Як усі пішли і з Каландріном лишились тільки його товариші, Буффальмакко так йому сказав: [458]

- Я зразу знав, що ти сам його вкрав, а нас дурив, щоб не вгощати нас за гроші, які ти за нього взяв.

Каландріно, якому ще страшенно горенило в роті від алое, почав божитись і присягатись, що то не він. А Буффальмакко своє:

- Признавайся, - каже, - брате, скільки взяв за нього? Червінців шість?

Каландріно був такий лихий, що аж не тямився.

- Слухай, Каландріно, - каже тоді Бруно, - один із тих сусід, кого ми отеє частували, сказав нам, що в тебе є тут якась дівка і ти даєш їй, що зможеш утаїти; напевне, ти оддав їй і сього кабана. Ти добре вмієш людей морочити: то повів нас на річку чорні камінці збирати, лишив нас там, як дурнів, а потім брехав, що знайшов той камінь, а се знов продав або оддав комусь кабана, а нам божишся, що вкрали. Та ми вже твої витівки знаємо, нас не обдуриш: давай же нам по парі каплунів, бо ми багато з тою ворожбою поморочились, а ні - все монні Тессі розкажемо.

Побачив Каландріно, що не ймуть йому віри; і так, думає, горя багато, а тут іще од жінки може попасти - і дав уже їм по парі каплунів. А вони посолили кабана й повезли його до Флоренції: отак пошили в дурні Каландріна.

ОПОВІДКА СЬОМА

Бакаляр любить удову, та вона кохається з іншим, а його

морозить цілу ніч на снігу; пізніше, влітку, з його намови

вона простоює цілий день на вишці гола під палючим сонцем,

годуючи мух та ґедзів

Чимало сміялися панії з бідолахи Каландріна; сміялися б, може, й ще більше, якби не шкода було, що ті, котрі в нього кабана вкрали, ще й каплунів собі видурили. Коли та історія скінчилась, королева веліла Пампінеї розповісти свою. Та почала, не гаючись, такими словами:

- Нерідко в світі так ведеться, любії мої подруги, що один хитрує, а другий, іще хитріший, його перехитровує, - тим і не годиться нам з інших глузувати. Ми сміялися досхочу з різних каверз, про які тут оповідалось, та ще ні разу не говорилось про те, як за ті каверзи хто оддячував. От і хочу я, щоб ви почули, може, навіть, не без жалю, про справедливу [459] одплату, якої зазнала одна наша землячка, яка до того на свою голову доковерзувалась, що мало сама не пропала. Вам не зашкодить послухати сю історію: може, ви наберетесь із неї більше розуму і стерегтиметесь глузувати з інших.

Небагато минуло з того часу років, як жила в Флоренції одна молода жінка, хороша на вроду і гордовита на вдачу, шляхетського стану і неабиякого достатку; звали її Елена. Зоставшись удовою по своєму чоловікові, не хотіла вона виходити вдруге заміж, бо закохалась із своєї вольної волі в одного гарного й милого молодика; лишивши на боці всі турботи, вона з допомогою своєї служниці-вірниці сходилась із ним частенько і втішалась так до любої вподоби.