Слава ЗСУ!

Кіпрський король, присоромлений однією гасконкою, з оспалого стає завзятим

Ще тільки Елізі лишилось одержати останній наказ од королеви; не чекаючи його, вона весело почала:

- Часто бувало, юні дами, що там, де нічого не могли вдіяти різні докори і покари, помагало раптом одно слово, навіть припадком, а не навмисне сказане. Се добре видно і з Лауреттиної оповідки, та і я хотіла б коротенько про се поговорити: годиться-бо пильно слухати всякі хороші і пожиточні речі, хоч би хто їх буде казати.

Так от, за часів першого кіпрського короля, після того як Готфрід Бульйонський одвоював Святу землю, сталося, що [72] одна високородна гасконська дама поїхала на прощу до Гробу Господнього, а повертаючи додому через Кіпр, ганебної там дізнала наруги од якихось безчесників. Скаржилась вона скрізь даремно і вирішила, нарешті, вдатися до короля, але хтось їй сказав, що то марна праця, бо король той такий нікчема та плохута, що не тільки не карає по закону, як кому кривда станеться, а з соромотною боягузністю і сам зносить будь-які образи, і всяке зривало на ньому свою досаду, шпетячи його та безчестячи як завгодно. Почувши сеє і не сподіваючись знайти управи, пані тая задумала присоромити нікчему-короля, щоб хоч трохи утамувати своє горе. От прийшла вона перед нього та й каже плачучи:

- Володарю, я вдаюсь до тебе не для того, щоб вимагати правосуддя за мою кривду, а щоб тебе попросити натомість - навчи мене зносити всякі образи, як ти їх, кажуть, зносиш, то, може, і я зумію витерпіти мою наругу; Бог мені свідком, що, якби примогла, я передала б тобі з дорогою душею той ґвалт, що мені учинено, ти ж бо такий терплячий!

Король, який доти був млявий та оспалий, ніби зо сну стрепенувся і, почавши з кривди, вчиненої тій гасконці, за яку він суворо покарав, став од того часу завзято переслідувати кожного, хто якимось чином уймав честі його короні.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Маестро Альберто з Болоньї чемніш словом завдає сорому дамі, яка хотіаа його завстидати, що в неї закохався

Замовкла вже Еліза; останню оповідку випадало розказати самій королеві, і та почала по-жіночому любо:

- Ґречні панянки, як зорі оздоблюють ясної ночі небо, як квіти повесні закрашують луги зелені, так дотепні слова прихорошують добрі звичаї та веселу бесіду. Слова такі, коротенькими бувши, більше личать жінкам, аніж мужчинам, бо неподоба їм просторікувати довго й розволікло, де без того можна обійтися; та нині, на превеликий сором нам і всім живущим, мало або й зовсім немає таких жінок, котрі розуміли б тонкий дотеп, а зрозумівши, спромоглися б на нього одповісти. Се ж бо духовне уміння, жінкам колишнім притаманне, обернули теперішні на прикрашування тіла, і та вважає себе гіднішою і достойнішою, у котрої сукня більше [73] цяцькована, з лиштвами та стрічками, а про те й не думає, що якби все те манаття накинути на хребет віслюкові, той зміг би його носити більше, ніж будь-яка з-поміж них, так віслюком і залишаючись. Соромно мені так говорити, бо не можу сказати про інших, чого б не сказала проти себе: стоять вони отак, цяцьковані, шнуровані, фарбовані, мов статуї мармурові, німі й нечулі, а як озветься котора, коли її спитають, то краще вже була б мовчала. А тоді ще й величаються, нібито невміння в жіночому та чесному чоловічому товаристві бесіду провадити од чистоти душевної береться, а своє недоумство називають порядністю, ніби та жінка й порядна, що балакає тільки з покоївкою, пралею чи перепічайкою; адже якби хотіла того природа, як вони запевняють, вона б по-інакшому їхню балакучість припинювала. Правда, і в сьому ділі, як скрізь, треба на те зважати, коли, де і з ким говориш, бо трапляється часом, що сунешся, не спитавши броду, і, хотівши гострим слівцем когось на слизьке загнати, сам потім раки пекти мусиш. От для того, щоб уміли ми остерігатися, щоб не приточувано до нас тієї пословки, що, мовляв, жінкам усюди гірше достається, хочу я розказати вам сьогодні на-припослідку таку історію, яка б вас дечого навчила, щоб ви не тільки душевним благородством з-поміж інших визначалися, а й добрими манерами їх переважали.

Не багато ще літ перевернулось, як жив у Болоньї, а може й досі живе, славнозвісний чи не на весь світ лікар на ймення маестро Альберто. Був він уже стар чоловік (бралося йому під сімдесят), та духом благороден, і хоч у тілі в нього вже остиг природний пал, не цурався він любовного горіння; побачивши якось на бенкеті вродливицю-вдову, що звалася, як кажуть люди, Мальгеріда де Гізольєрі, вподобав він її вельми, і запали в старечі груди такі полум'яні любощі, що хоч би й молодому; і не засне, було, вночі, як удень не побачить вродливого, ніжного личка прекрасної дами. Через те й показується, було, раз у раз перед домом тієї дами то пішки, то верхи, як коли набіжить; постерегла те вона, та й інші з нею, і частенько смішкувалися проміж себе, що от, мовляв, на роки дозрілий і на розум, а взяв та й закохався - думали, бачте, що тая любосна жага не де, як тільки в макоцвітних молодечих душах витає і пробуває.