Слава ЗСУ!

От і минуло життя. Поманило недосяжним і зоставило ні з чим.

Наші стосунки з Марією стали спокійними, поміркованими. Розмови стосувалися, переважно, побутових справ, якоїсь події чи випадку. Неначе пісок пересипався в пустелі. Вже нікуди вона не їздила, а все ж мені часто здавалося, ніби вона деінде, а не вдома.

Ти, звісно, дивувався, брате, чому не завелось у нас дітей. Мала бути дитина, та народилася мертвою. Марії зробили операцію, яка позбавила нас надії мати колись дитину. Ні з ким я не розводився про це, навіть з тобою. Може, зі страху, що слова зроблять все надто реальним і накличуть безвихідь. А знав би ти, як, пробуваючи самотою, виходив я у сад, сідав на лаві й прикипав поглядом до дверей будинку наших сусідів, зрідка загадуючи: якщо вийде першим їхній син – буде в нас усе добре. І, може статися, помилилися лікарі, не вершителі ж вони долі, лише поплічники її.

Ми стали приятелями з тим хлопчиком, на моїх очах він ріс. І його батьки приязнилися до нас, тільки шкода, що жаліли, я бачив. А одного разу, було вже тому хлоп’яті років дев’ять, розважалися ми чимось і він сказав: «Дядю, ти не бійся – я тебе завжди любитиму і гратимусь. А то мама каже на тебе –«бідний він».

Подейкують, нещастя не приходить само. У нашій взуттєвій фірмі розкрили великі зловживання – хтось клав до власної кишені чималий пай. І вів свої гарунки досить вправно, бо попалися самі дрібні виконавці. На кількох зовсім непричетних упала підозра. Серед них і на мене. Звичайно, жодних доказів не виявили, – звідки могли взятися? – а все ж на нас лягла тінь. Мої товариші по нещастю згодом підшукали собі інші місця, дехто навіть пішов угору, я ж лишився, де був. І зазнавав дивної втіхи числитись без вини винуватим, спостерігати, як опановує колегами настороженість, варто мені наблизитися до них. Я не завважав: не виправдовуватися ж було перед ними!

Вряди-годи, особливо вночі, запопадала мене печаль, мовби назавжди полишав землю. І являлися мені образи найдорожчого: шкільні канікули в селі у бабусі й діда, наші з тобою та батьками мандрівки до лісу, обличчя дівчини, яку полюбив уперше і страждав через неї, моє кохання до Марії, в якому сподівався знайти одкровення. Все було в минулому, розсипалося прахом. Попереду – пустка, існувати в якій не для мене.

І ось вона розверзлася. Рік минув, як Марія лишила мене назавжди. Прохворіла кілька місяців і станула, неначе свічка. Один я тепер у нашому домі. Знаю, це намарна химера, та ввижається мені: аби вона була поруч, може, сталося б, і зникла колись межа, що невблаганно розділяла нас завжди. Все життя я сподівався...

Трапляється, сниться мені вночі, що так воно й вийшло, і чудовним сяєвом палахкотить обрій, ваблячи до себе, обіцяючи вимріяне. Як же радісно мені потім увесь день на душі, й Марія, котра тепер все збагнула, помічна мені в усьому. Вона поруч, хіба-що не заговорить. Тільки чомусь надвечір покидає мене самотою. Але ненадовго, до ночі. Я трохи й боюся тих ночей, бо серед них бувають пусті, без видінь, і тоді вдень мене оточує немилий світ, де мушу сумніватися, чи справді приходить до мене Марія і що відкрилося їй те, чого не вистачало нам для щастя.

Сідаю на лавочці біля будинку, змолоду нами улюблену, й дивлюся на дорогу крізь зарості троянд. Дивно, чому це ще й досі подеколи зупиняються туристські автобуси? Люди виходять з них і клацають апаратами. Певно, їх уводять в оману екскурсоводи, які здавна працюють на цьому маршруті. Принаймні, доки була Марія, майже ніколи ті мандрівники не наближалися до нашого подвір’я, розглядалися здаля. Нині, якщо я сиджу тут, хтось із старших віком коли не коли та й підійде до хвіртки, спитати, як мені ведеться, або просто привітатися. Що сподіваються вони догледіти? Адже дім цей – руїна. Напевно знаю про це. Бо сьогодні, звівшись після бездонної ночі, побачив по всій оселі мертвих метеликів. Лежали вони на підлозі, столі, етажерках, навіть застрягли в щілинах рамок фотографій на стінах. Ще подумав я: справжня колекція...»