Слава ЗСУ!

— Обережно! — попереджає Злата. — У нього лапка поранена, вірніше — в неї. Це кішечка. Ася. Ярослав її знайшов, коли ми з ним гуляли вчора ... — з неприхованим сумом розповідає дівчина. — Вона така крихітна, нещасна, налякана, зовсім нікому не потрібна. Ще й з хворою лапкою і запаленими очима. Вона так жалібно нявкала, що ми не витримали і забрали її. Нам довелося її до ветеринара зводити. Не могли ж ми залишити тварину напризволяще! Ось я й попросила Ярослава забрати кошеня до себе. Тепер, хоч хтось буде чекати мене вдома і надавати моїй квартирі ще більше затишку.

"Можна я буду її відвідувати?" — в її голові промайнули слова Ярослава, коли вчора Злата вирішила залишити кішку собі. Вона дуже добре усвідомлювала, що за ними ховався ще інший сенс.

— Ех, моя ти добра душа, — з захопленням сказала Кіра, обережно погладжуючи кошеня по спинці. — Я так зрозуміла, що з Нікою ти не бачилася .

— Та ні. Не вийшло у неї. Вона якась дивна останнім часом, загадкова, — зауважує Злата.

— Ти теж помітила?

— Угу. Треба буде їй зателефонувати.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчата переглянулися між собою.

— Ти когось чекаєш? — запитує Кіра.

— Та ні, — Злата в нерозумінні стискає плечима. — Та ще й з ранку, — вона виходить з кухні, щоб відчинити двері.

— Привіт, Злат! Ти вже не спиш? Я корм для кошеняти купив і у ветеринарну аптеку збігав. Ось і вирішив занести по дорозі... — на порозі стояв Ярослав. Злата дивиться на нього здивовано — розгубленим поглядом.

— Привіт! Пробач, я не очікувала просто. — підхопилася вона. — Проходь!

— Ой, у тебе гості? Вибач! Я не завадив? — розгублено питає він, помітивши незнайому дівчину, яка стояла з задоволеним обличчям, спираючись об стіну.

— Ні - ні. Все нормально! — поспішила запевнити Злата. — Це — Кіра. Моя подруга. Кіро, це — Ярослав.

— Доброго ранку! — Ярослав привітав Кіру ввічливою посмішкою. — Дуже приємно!

— Мені теж дуже приємно, — кинувши на нього оцінюючий погляд, Кіра теж посміхнулася йому у відповідь.

— Ходімо на кухню, — Злата жестом запрошує пройти до кухні.

Кіра з великою цікавістю спостерігала за тим, як її подруга викладала вміст пакету, який приніс Ярослав — корм і ліки для кошеняти, коробку цукерок "Київ Вечірній" і мандарини.

— Як мило! Цукерки, мандарини... "Спільне" кошеня. Романтика! — зачаровано промовляє Кіра і вертається до Ярослава, ніби ставить його до відома. — До речі, Злата просто обожнює мандарини! Вона кілограмами може їх наминати і нічого! Хоч би хни! Мені здається, що вона тільки ними і харчувалася б! А вино є? Це було б просто...

— Кіро! Припини! — втрутилася Злата, розуміючи, що її подруга може перейти всі межі.

— Все. Я зрозуміла. З ранку не п'ємо. А ввечері буде саме доречно! Ви вдвох, свічки, напівтемрява, романтична музика... І все таке...

— Кіро! Вгамуйся! — намагається її зупинити Злата, ледь стримуючи роздратування.

— Гаразд - гаразд, — Кіра бачить, що очі Злати виблискують небезпечними іскорками. — Мені пора, піду вже... Там Антон чекаєє, — з посмішкою говорить вона, розтягуючи слова. — Бувай, Ярославе! Всього доброго! Була рада познайомитися.