Слава ЗСУ!

"Ех, знала б ти, що він зараз у тебе вдома, сидить біля мене і все чує".

— Кіро, не починай! Ми з тобою вже говорили про це.

— Ти кохаєш його? — скориставшись моментом, запитує Кіра для Ярослава, хоча сама вже знала відповідь на це питання.

— Так. Ніби ти не знаєш, — без вагань відповіла Злата, але відразу ж схаменулась. — Стривай - но, а чого ти раптом питаєш? Чому у тебе голос такий підозрілий? А? Ти нічого не приховуєш від мене?

— Та ні! Що ти? Все в порядку, — Кіра з побоюванням дивиться на Ярослава, який почав смикатися на місці. Ще трохи, і він вихопить з її рук телефон. Вона жестами просить його сидіти тихо і тримати себе в руках.

— Будемо вважати, що я повірила... Кіро, ти де зникла там? — кличе в трубку Злата.

— Я тут, Злат. Тут.

— Гаразд, Кіро. Я не можу більше говорити. Мене там кличуть, — Злата швидко закінчує розмову. — На все добре! Бувай.

— Тобі теж всього найкращого! Була дуже рада тебе чути. Я пізніше ще наберу тебе. Бувай. — Кіра кладе слухавку і полегшено видихає. — Фух! Ледь не спалилися! Я ж просила тебе, Ярославе! Ну що? Переконався?

— Вибач, Кір. Важко було втриматися. Вона запитала про мене! Вона кохає мене! Уявляєш?! — натхненно вигукує Ярослав.

— Уявляю. Ще й як уявляю! — посміхнулася Кіра, дивлячись на його сяючі очі. — Добре, що у неї прекрасний настрій! Схоже, що зміна обстановки дійсно пішла їй на користь. Злата знає, що робить. Ну, що ж? Я рада, що ми поговорили з тобою. Сподіваюся, що ми зрозуміли один одного. Ти чудовий хлопець, і хочеться вірити, що у вас все буде добре... Ех, я люблю вас обох! — Кіра взяла Ярослава в дружні обійми і легенько поплескала його по спині. — Так, досить цих сентиментальностей! — вона відпускає хлопця і витирає сльозинку, яка скотилась по щоці. — Тобі пора. У мене ще справи є.

— Спасибі тобі ще раз, Кір. — знову щиро дякує Ярослав. Посміхнувшись, Кіра мовчки кивнула у відповідь.

******

Був ранній ранок. Час тихої радості. Ці години — не для поспіху, не для метушні. Ранок — час неквапливих, глибоких, золотих думок. Злата завжди любила прокидатись на світанку. Вона з любов'ю і ніжністю глянула на свою молодшу чотирнадцятирічну сестру Софію, сплячу солодким, безтурботним сном. Злата просто обожнювала свою сестричку! Та й для самої Соні вона завжди була авторитетом. Незважаючи на важкий перехідний вік сестри, Злата завжди мала на неї вплив. Дівчина тихенько підійшла до Софії і дбайливо поправила їй ковдру, яка майже сповзла на підлогу. Потім Злата беззвучними кроками вийшла з кімнати.

Увійшовши на кухню, вона побачила матір, яка вже стояла біля плити. Від неї так і віяло теплом та турботою, домашнім затишком.

— Доброго ранку, мамочко! — Злата підійшла ближче до матері і ніжно поцілувала її в щоку. — Ти, як завжди, з ранку раніше?

— Доброго ранку, рідна! Прокинулася вже? А я тісто на пироги збираюся замісити. Вже давно не пекла. Ось вирішила побалувати вас.

— О, чудово! А часто балувати і не потрібно, — посміхнулася Злата. — Тато ще спить?

— Так. Він незабаром прокинеться. Ти зараз будеш снідати?