Слава ЗСУ!

Тобі був потрібен бінокль. З висоти Чотирнадцятого Поверху чудово видно, але люди внизу мов комашня й годі сподіватися розгледіти обличчя, що вже казати про його вираз. А бог просто зобов\'язаний слідкувати за виразом облич нимобраного народу. Як турботлива мама слідкує за обличчям своєї нетямущої дитинки: то залишки їжі з губ витре, то носика… Тож тобі був потрібен бінокль. Але в тебе не було грошей…

Коли ти ходив до школи, Марметусенька давала тобі на пиріжок. Коли ти ходив до інституту – на пиріжок і на стержні до кулькової ручки. Через те ти ніколи не ходив із майбутніми архівістками до кав\'ярні. Хоча дуже любив каву – Марметусенька привчила тебе до неї змалку. З огляду на інвалідність громадським транспортом ти користувався безкоштовно – в цьому аспекті Марметусеньці неабияк пощастило. Коли ти приніс першу зарплатню, найрідніша в світі людина природно й невимушено простягнула руку за грошима. І її горобчик слухняно віддав. Тепер Марметусенька давала тобі на обід – вона власноруч зателефонувала до їдальні на шостому поверсі Термітника й поцікавилась цінами. Можна було не обідати й таким чином наскладати необхідну суму, але на це пішло б дуже багато часу. Ти ніколи не ображався на Марметусеньку за гроші. Ба більше – ти ніколи й ні за що на неї не ображався!

Ти ходив доглянутий, вдягнутий і нагодований. Ти уявлення не мав, скільки треба віддати за квартиру та скільки за продукти, що невідь яким робом опиняються в холодильнику. Пів-стіни твоєї кімнат закривав грандіозний постер гурту \"Назарет\" – Марметусенька знала про твої музичні вподобання й дала гроші на розкіш. Так само, як і на плеєр, що не мав честі належати до останніх поколінь айподів, утім продовжував ревно виконувати свою нелегку службу. Але ти категорично не знав, як обґрунтувати перед Марметусенькою необхідність купівлі бінокля. Та ще й при умові, що той зберігатиметься на роботі. Як не крути, а Марметусенька неминуче запідозрила б за своїм горобчиком хворобливе збочення під назвою вуаєризм, а тобі не хотілося завдавати їй прикрощів.

Скоро один хорунжий (чи бунчужний) із козацької спілки запросив тебе до себе. Кави козаки не шанували, а до чаю ти був байдужий, тож просто посидів трохи між розкішних хоругв, бунчуків, списів та бутафорських пістолів, якими були обчіпляні всі стіни козацького осередку. Головний Отаман либонь поїхав на Січ, тож тобі дозволили зазирнути до його кабінету. Над столом славного провідника вітчизняного козацтва висіла розкішна хоругва з золотою оторочкою, обабіч неї – гетьманська булава та здоровенна, інкрустована коштовним (принаймні воно сяяло) камінням шаблюка. Трохи збоку – покрита вишитим рушником ікона Богородиці.

Коли ти вже сидів у своєму склепі та прів над внутрішніми описами документів, які щойно надійшли, то подумав, що якби пощастило вкрасти й продати ту шаблюку – грошей із лишком вистачило б на потужний бінокль. Ти навіть подумав, що міг би в принципі й провернути крадіжку, але винести зброю з Термітника, пронести шаблю непоміченою повз вахту було неможливо. І ще ти подумав, що, оскільки став богом, то Марметусенька зробилася, відповідно, Богородицею і непогано було повісити б у цій гробниці її ікону.

аркуш Л

Іноді тобі доводилося таки працювати. Вряди-годи до келії приносили нові теки з документами, твоїм обов\'язком було обробляти, класифікувати та зберігати ці неоціненні свідчення епохи, аж поки, пройшовши повний архівний цикл, тобою ж таки вони не будуть спрямовані на смітник. Документи приносили різні люди, деякі буцімто навіть із протилежного Крила, в що важко було повірити, а іноді – навіть із сусідніх поверхів, хоч таке взагалі видавалося фантастикою. А забирала документи завжди одна й та ж особа – техпрацівниця Василівна з візочком. Пронумеровані та оприбутковані теки займали своє місце у відповідних коробах на крайньому стелажі праворуч, якщо дивитися від дверей. Поступово надходили нові папери, попередні пересувалися вглиб сховища, з часом переміщувалися на наступний стелаж, тоді далі й далі. Врешті, пройшовши складним та незбагненним сторонньому оку лабіринтом, короби з застарілими документами підкрадалися до дверей крайнім стелажем зліва, де й дожидалися асенізатора на ім\'я Василівна. Ти її так і називав, бо внутрішньокелійне просування тек і коробів дуже вже нагадувало просування харчових мас шлунково-кишковим трактом. Різниця втім була і полягала вона в тому, що на відміну від людського шлунку, архівний \"тракт\" поглинав таке ж самісіньке лайно, як і випорожнював.