Слава ЗСУ!

Аби упередити небажані до часу телефонні переговори, ще один із перших листів Інги ти доповнив зауваженням, що дівчина буцімто остерігається давати бодай кому номер свого телефону. Сергій терпів. Нарешті ти вирішив, що \"клієнти\" дозріли. Від імені Інги ти написав Сергієві, що вона згодна зустрітися з ним у скверику. Від Імені Сергія нагадав дівчині про її улюблену лавочку і делікатно напросився в супутники під час її звичного моціону. Обоє погодилися зустрітися.

На цей час ти вже не боявся недоречних дружніх візитів, бо з дружніми візитами до тебе на цей час уже ніхто не приходив. Той же, хто приходив у справі, делікатно стукав, але ти все одно замкнувся зсередини і лише тоді в нетерплячому тривожному очікуванні висунувся у вікно.

Чекати довелося недовго. Вони прийшли! Ось, нахиливши в рятівній іронічності голівку, на авансцену виходить Вона. Не бариться й схвильований Він – ритуальний букет квітів нервово бгається за спиною. Сходяться, вітаються… А ось і перше непорозуміння – певно з\'ясовують, хто кого, власне, запросив. Але з\'ясовують весело, навіть із висоти Чотирнадцятого поверху видно, як здіймається в безтурботному сміхові її голівка. Сміється! Отже сподобався. Про нього й говорити не доводиться – ще б не сподобалась! Ось Він певно пропонує дівчині посидіти десь у затишнішому місці. Погоджується. Рушають. Ступивши крок, кавалер зупиняється, фамільярно перепрошує та підставляє вірогідній і вже майже очевидній дамі серця руку. Шкарубкий каштановий лист заздрісно повзе за ними ковзкою тротуарною плиткою. Ти виконуєш карколомний танець найпримітивнішого божка найвіддаленішого тихоокеанського атолу і ніяк не можеш дочекатися закінчення робочого дня.

аркуш Х

Все таки робити добро набагато приємніше. Просто казкове відчуття. А скільки додано сил – ти зробився просто всемогутній! І нічого чекати, нічого сподіватися від слабкої за визначенням жінки рішучого кроку – рішучим маєш бути ти! Це повинно статися сьогодні. Ти почнеш першим. Сьогодні ви логічно довершите ваш танок богів тим, чим він і покликаний довершитись – ви сполучитесь воєдино. Це ж так природно…

Ти примчав додому рано. Тинявся, на знаходячи собі місця, квартирою, ледь не млів, репетируючи майбутню сцену. Злягання богів, це вам не абищо – від такого народжуються світи…

У замковій щілині клацнув ключ… Ти оволодієш нею прямо тут, на килимку в передпокої. Вона вповні пізнає твою чоловічу силу. І здивується. І насититься. А тоді ти встанеш над нею, щасливою і знесиленою, оголений наче Аполлон і скажеш… Скажеш: \"Все, більше я тобі гроші не віддаватиму!\"

Вона ввійшла. Чарівна, рум\'яна та збуджена, як і повинно було бути. Ти взяв її сумочку й почав розстібати кожушок… \"Ох, дякую, горобчику! Як минувся твій день? – День? Чудово! – Я все збиралася тобі сказати… Знаєш… – І я, і я збирався сказати! – кричав ти подумки, розстібаючи останнього ґудзика… – Самотня жінка… пам\'ятаєш нашу розмову… – Так! Так! Ще б я не пам\'ятав! – подумки. – Ти питав… Словом, я зустріла чоловіка, горобчику. Гарного, надійного чоловіка – я довго приглядалася… – Що???\"

І ніякий ти не бог, недоумку. Навіть не ангел. Ти збочений нікчема. Ти нікому не потрібний архівний мотлох. Паперовий черв…

Далі вона ще щось говорила, чіпляючи на вішак одяг та стягуючи з ніг чобітки. Здається, навіть називала ім\'я того чоловіка. Але ти нічого не чув. Ти стояв, прихилившись спиною до стіни. Добре, що в наших квартирах вузькі коридори, і тобі було до чого прихилитися. Потім вона пішла й продовжувала говорити вже з кімнати, вона говорила просто невпинно! Нарешті Марметусенька помітила, що ти все ще стоїш, прихилившись до стіни й спробувала тебе розштурхати: \"…реба аж так, що ти! Володя тобі сподобається й… кінець кінцем ти дорослий і розумієш, що я теж жи… хіба я… віддала найкращі роки… ніхто не дорік… Ну, я ж не примушую тебе називати його батьком!\"