Слава ЗСУ!

— Тобі потрібна квитанція?

— Сплатили та й квит, гадаю, зможемо обійтися й без неї.

Знову розквітла та його сліпуча усмішка, усмішка того кшталту, що може зробити тебе щасливою, якщо ти причина її появи. Абра була готова побитися об заклад, що в нього повно коханок.

«Ні. Тільки одна. Та жінка в капелюсі його коханка. Роза. Якби він завів собі іншу, Роза б її вбила. Можливо, просто зубами і нігтями».

Вона важко попленталася назад і залізла в машину.

— Все пройшло дуже добре, — сказав Крук. — Ти виграла великий приз… колу і воду. Отже… що ти скажеш своєму Татусеві?

— Дякую, — промовила безвиразно Абра. — Але ти не мій татусь.

— Але я міг би ним бути. Я можу бути дуже добрим татусем для маленьких дівчаток, які до мене ласкаві. Такі що додержують манер від «А» до «Я». — Він під’їхав до автомата і подав їй п’ятидоларову банкноту. — Купи мені фанту, якщо вона там є. А якщо нема, тоді кока-колу.

— Ти п’єш газировку, як усі люди?

Він зробив кумедно ображене обличчя.

— Коли ви раните нас, хіба ми не спливаємо кров’ю? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося?

— Шекспір, правильно? — Вона знову втерла собі губи. — «Ромео і Джульєтта».

— «Венеціанський купець», тупенька, — промовив Крук… але з усмішкою. — А далі ти не знаєш, можу закластися.

Вона помотала головою. Прикра помилка. Це освіжило в її голові стугоніння, яке було почало стишуватися.

— Коли ви нас труїте, хіба ми не помираємо?[367] — Він поплескав пальцем по голці біля ноги містера Фрімена. — Тримай це в голові, поки купуватимеш нам попити.

14

Він уважно спостерігав, як вона поводиться біля торговельної машини. Ця автозаправка містилася на лісистій околиці якогось невеличкого містечка, і завжди залишався ризик, що вона наплює на цього старигана і кинеться навтьоки між дерев. Він подумав про пістолет, але залишив його лежати на місці. Наздогнати її не буде важкою справою, враховуючи її теперішній варений стан. Але вона навіть не подивилася в тому напрямку. Вона вставила п’ятірку в щілину автомата й отримала напої, один по одному, затримавшись тільки, щоби зробити довгий ковток води. Повернувшись назад, вона віддала йому його «Фанту», але до машини не сіла. Натомість вона показала далі вздовж стіни будівлі.

— Мені треба зробити пі-пі.

Крук отетерів. Це було щось, чого він не передбачив, хоча мусив би. Вона була накачана наркотиком, і її організм вимагав очищення від токсинів.

— Ти можеш трохи потерпіти?

Він гадав, що за кілька миль далі по дорозі зможе знайти «кишеню» на узбіччі й зупинитися там. Дозволити їй сходити за кущі. Аби лиш він міг бачити верх її голови, то й гаразд.

Але вона похитала головою. Аякже.

Він ще раз обдумав ситуацію.

— Окей, слухай мене. Можеш скористатися дамським туалетом, але тільки якщо там не замкнені двері. Якщо вони замкнені, доведеться тобі відлити за рогом. Я тобі в жодному разі не дозволю заходити досередини і просити в хлопця на касі ключа.

— А якщо я буду змушена йти за ріг, ти будеш за мною підглядати, я так гадаю. Збоченець.

— Там мусить стояти сміттєвий бак чи ще щось таке, за чим ти зможеш присісти. У мене серце розіб’ється, якщо я не отримаю шансу поглянути на твої дорогоцінні маленькі булочки, але я намагатимуся це пережити. А зараз сідай в машину.

— Але ж ти сказав…

— Залазь, а то я знову стану називати тебе Зотоволоскою.

Вона залізла, і він підігнав пікап до дверей туалету, не зовсім їх заблокувавши.

— А тепер давай сюди свою руку.

— Навіщо?

— Роби, що сказано.

Дуже нехотя, вона простягнула йому руку. Він її взяв. Побачивши голку, вона спробувала вирватись.

— Не хвилюйся, лише крапочку. Ми не можемо дозволити тобі думати погані думки, хіба не так, авжеж? Або надсилати їх. Це все одно мусило трапитися, то який сенс робити з цього сцену?

Вона припинила вириватися. Легше було просто дозволити цьому відбутися. Її коротко вжалило в руку, потім він її відпустив.

— Катай тепер. Роби своє ві-ві, і роби швидко. Як то співається в старій пісні: «Пісок спливає крізь годинник, зве додому».

— Я не знаю жодної такої пісні.

— Не дивно. Ти навіть не знаєш різниці між «Венеціанським купцем» та «Ромео і Джульєттою».

— Ти підступний.

— Навіщо це мені, — відповів він.

Вона вилізла і трохи затрималася біля пікапа, роблячи глибокі вдихи.

---

  367 Цитату з Шекспіра подано в перекладі Ірини Стешенко (1898—1987) — акторки, письменниці, перекладачки, онуки Михайла Старицького.