Слава ЗСУ!

Роза, обнімаючи однією рукою Сарі, обдивилася всіх.

— Горіх казав, що та дівчинка може бути нашим єдиним шансом на позбавлення від цієї хвороби, перш ніж вона інфікує нас усіх. Хтось тут знає щось краще? Якщо хтось знає, нехай скаже.

Ніхто не виступив.

— Ми почекаємо, поки повернуться Діз, Енні й Брудний Філ, потім ми приймемо духу. Найбільше духу, ніж будь-коли. Ми спорожнимо балони.

Здивовані погляди і ще більш збентежене бурмотіння були відповіддю на це. Чи вони думають, що вона сказилася? Нехай думають. Не тільки кір роз’їдає Правдивий Вузол; його їсть страх, а це набагато гірше.

— Коли ми будемо всі разом, ми пройдемо крізь цикл. Ми станемо сильніші. Лодсам ханті, ми обрані — хіба ви забули це? Саббатха ханті, ми Правдивий Вузол, і ми тривкі. Кажіть за мною. — Її очі металися по них. — Кажіть же!

Вони проказували, з’єднавши руки, ставши в коло.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

Трохи рішучості з’явилося в їхніх очах. Трохи віри. Тільки в півдюжини з них вже проявилися плямки, врешті-решт; час іще мався.

Роза з Тихою Сарі вступили в коло. Террі з Бабою роз’єднали руки, щоб дати їм місце, але Роза повела Сарі в центр кола. Під світлом ліхтарів тіла обох жінок відкидали численні тіні, наче шпиці в колесі.

— Коли ми станемо сильними — коли станемо знову одним цілим, — ми знайдемо її і вхопимо її. Я вам кажу це як ваш лідер. І навіть якщо її дух не вилікує хворобу, що пожирає нас, це буде кінцем тієї гнилої…

І тут дівчинка заговорила в голові Рози. Роза не могла бачити лютої усмішки Абри Стоун, але могла її відчути.

(«не завдавай собі клопоту приїжджати до мене, Розо»)

8

На задньому сидінні Джонового «Сабурбена» Ден Торренс ясно промовив Абриним голосом чотири слова:

— Я приїду до тебе.

9

— Біллі? Біллі?

Біллі Фрімен дивився на дівчину, яка балакала не зовсім як дівчина. Він придивився, підібрався, потім придивився знову. Провів долонею собі по обличчю. Повіки в нього були важкими, а думки якимись ніби склеєними докупи. Він нічого не міг второпати. Зараз був не день, і вони, хай йому чорт, точно не були більше на Абриній вулиці.

— Хто стріляв? І хто насрав мені в рота? Господи-Ісусе.

— Біллі, ти мусиш прокинутися. Ти мусиш…

«Ти мусиш повести машину», — ось що хотів сказати Ден, але Біллі Фрімен не збирався нічого нікуди вести. Не зараз, ні. Очі в нього знову відпливли, заплющуючись розсинхронізованими повіками. Ден послав Абрин лікоть в бік старому і так знову привернув його увагу. На певний час принаймні.

Фари затопили світлом кабіну пікапа, наближався ще один автомобіль. Ден затамував Абрин подих, але й ця машина промчала повз них, не стишуючи швидкості. Можливо, якась жінка сама, можливо, торговець якийсь поспішає додому. Недобрий самаритянин, хто б він не був, і це було добре для них, але втретє їм може так уже не пощастити. Сільські люди здебільшого привітні. Не кажучи вже про те, що цікаві.

— Не засинай, — сказав він.

— Хто ти насправді? — запитав Біллі, намагаючись навести фокус на дитину, але це було неможливо. — Бо ти говориш голосом аж ніяк не Абриним.

— Складно пояснити. Наразі просто намагайся зосередитися на тому, щоб не заснути.

Ден виліз із машини й обійшов її до водійських дверей, дорогою кілька разів зашпортавшись. Її ноги, що здалися такими довгими в день їхнього знайомства, були такими збіса коротенькими. Він тільки й надіявся, що в нього не буде достатньо часу, щоб до них звикнути.

На сидінні лежав одяг Крука. Його парусинові туфлі стояли на брудному підложному килимку, з них звисали шкарпетки. Кров і мозок, що заляпали було його сорочку і піджак, вициклилися з дійсності, але залишили по собі вологі плями. Ден зібрав усе це і, після коротких роздумів, додав туди ще й пістолет. Йому не хотілося з ним розлучатися, але якщо їх зупинять…

Він поніс згорток наперед пікапа і поховав його під наметом старого листя. Потім вхопив уламок поваленої берези, в яку був урізався «Ф-150», і затягнув його на місце поховання. Це була важка робота Абриними руками, але він упорався.

Виявилося, що він не може просто вступити в кабіну; йому довелося підтягуватися туди, вхопившись за кермо. А коли нарешті опинився за кермом, ступні його ледве-ледве не сягали педалей. Гадство.

Біллі видав знаменитого хропака, і Ден знову штовхнув його ліктем. Біллі відкрив очі й озирнувся довкола.