Слава ЗСУ!

- Вибач.

Після цих слів розвертається до Оазису, швидко прямуючи до головного входу. Я ж повільно йду на зупинку, роздумуючи над цією подією розтираючи сльози по щоках.

Не пам'ятаю, як дійшла додому, не пам'ятаю як лягла спати, буркнувши мамі на добраніч. Пам'ятаю лише його погляд, який якби міг вбивати, давно вже б перетворив мене на купку попелу.

5

Останній вихідний, перед новим тижнем навчання, проводжу вдома дивлячись на стелю. Намагаюсь знайти там відповідь, згадуючи викрики Артема учора: "Не бреши, що нічого не знаєш. Не бреши.". Що він мав на увазі? Про що, на його думку я брешу? Я навіть не знайома з його оточенням. Можливо у нього якась психологічна хвороба? Або він знає те, чого не знаю я.

Ще одне питання не має відповіді: що Артем робив влітку тут, у цьому районі бідних невдах, які про автомобіль S- класу можуть тільки мріяти? Що взагалі, пихатому мажору може тут знадобитись, чи хто? Якщо зібрати усі факти, я маю : мажора влітку який збив мене на автомобілі, погрози, що грошей із нього не витягну, допомогу у вступі у ВНЗ, ну і жагучу ненависть Артема до мене з обвинуваченням у брехні, то в підсумку нічого не зрозуміло. Його відношення виглядає як особиста ненависть та зневага, навіть огидливість, але головне питання: чому? Можливо мені потрібно самій до нього підійти та спитати, чим заслужила таке відношення? Хоча я вже можу уявити нашу розмову і його зневагу до мене. Ні, цей варіант точно не підходить. Певно краще пустити це все у вільне плавання та менше перейматись через пихатих мажорів. Так, все! Артем не заслужив навіть того, щоб я про нього думала.

Час до вечора проводжу у компанії телевізора, безцільнопереключаючиканали в надії натрапити на щось цікаве. Роблю чай, завертаюсь в улюблену ковдру дивлячись рекламу. Весело Ліра. Дуже весело, так?

Вночі, коли не дочекавшись маму з роботи, думаю про те що домашній телефон зараз би був дуже доречним, або мобільний. Зайвих грошей немає, тому роздумую над тим, щоб знайти підробіток після навчання. Все-таки без мобільного в наш час важко.

Заснув у думках про роботу, сниться сон: я стою на стоянці торгового центру "Оазис" зовсім одна у повній темряві. Інколи одинокий ліхтар мигтить світлом, кидаючи відблиски на асфальт. Мені страшно й дуже сумно. Я відчуваю таку самотність, яка з'явилась перший раз, коли тато нас покинув. Помічаю недалеко від себе людину, яка обернута до мене спиною. Роблю кроки уперед, простягаю руку намагаючись доторкнутись, дізнатись хто це, але людина обертається сама. Артем. Погляд у нього настільки хворобливий та сумний, що хочеться його пригорнути до себе, міцно обійняти та ніколи не відпускати. Але із кожною хвилиною, що ми стоїмо дивлячись один на одного очі хлопця наповнюються гнівом, практично вбиваючи мене на місці.

Прокидаюсь від голосного звуку ще старого, радянського будильника, який дзвенить ніби прийшов кінець світу. Вимикаю його та підіймаюсь з ліжка. Понеділок. Новий день, новий тиждень. Та одразу ж мільйон переживань, як себе поводити якщо побачу Артема, чи як реагувати якщо він знову почне звинувачувати у невідомій нікому брехні? Або, як дати відсіч його друзям - недоумкам, які захочуть знову познущатись наді мною?

З кожною такою думкою настрій все більше падає у прірву пекла. Ну, Ліра, отямся й перестань сама себе жаліти та налаштовувати на негатив. Голову вище та до навчання. Останній тиждень вересня, на вулиці ще чудова погода, а ти переймаєшся через психічно нестабільного недоумка.