Слава ЗСУ!

Втрачаю на деякий час мову, не знаючи що відповісти.

- Ти що знущаєшся?

- Ні. - Ясні зелені очі уважно роздивляються обличчя. Непомітно підходить ближче, знову занурюючи мене в свій терпкий аромат. Сонячне проміння грає з темно - русявим волоссям Артема, перетворюючи його в рідке золото.

- Ти знущаєшся. Знову. - Стверджувальним тоном. Роблю крок назад.

- Подумай Ліра. Подумай уважно. І тоді зрозумієш.

- Що зрозумію??? Що???? Що ти пихатий недоумок, мажор, який чомусь мене ненавидить?? Так не вийде Артем. Ти не можеш принижувати мене, а потім приходити під дім і говорити загадками.

- Я тобі прямо говорю. Прямо зараз. Але ти не бачиш Ліра. Ти не хочеш бачити.

- Скажи краще, яке ти відношення маєш до телефону? - Питаюсь, відступаючи ще далі.

- Ти знаєш.

- Ні. Я знаю, що мені його подарувала мама.... - одна зі здогадок промайнула в голові - яка збирала гроші на нього з літа, після аварії. Стій. Твій батько начальник "Тренд банку" ? Так? Всі говорять про це в університеті. Тому ти причепився до мене?? Бо мама працює там? Тепер все зрозуміло. ХА-ХА. Через те, що ти збив мене, батько напевно дав тобідранків, зрозумів що ти збив доньку однієї людини з персоналу і не важливо прибиральниця вона чи ні, й тому він допоміг вступити до ВНЗ, ще й бонусом допоміг мамі придбати телефон, тому що той розбився. Так? Я права???

Артем зупиняється, перестав наступати в мій бік й починає сміятись. Голосно, з надривом, але зовсім не весело.

- Ліра.... Боже...- Проводить рукою по волоссі, розтріпуючи чуба. - Подумай ще. Ти права. Але думай глибше.

- Куди вже глибше?? Ти ненавидиш мене, але сам не знаєш за що. А тепер вибач, я запізнююсь на пару через тебе.

- Хай щастить. - Грубим голосом кидає в спину. Сідає в автомобіль й з характерним звуком мотору виїжджає з двору на високій швидкості.

Приїхавши до університету намагаюсь не звертати увагу на перешіптування за спиною, косі погляди й смішки. Ліза зустрічає мене біля входу, підхоплює під лікоть і ми разом йдемо на пару. Розходимось порізнимкабінетам, перекинувшись поглядами. Заходжу в аудиторію стійко витримуючи погляди одногрупників. Сідаю за парту поклавши портфель поряд на підлогу, діставши зошит та ручку. Півтори години уважно слухаю викладача подумки відсторонившись від слів " Ліра спала з хлопцем найкращої подруги, уявляєш. Як так можна? ". " А ти бачила як Артем її відшив вчора? Це було епічно ".

Намагаюсь закритись від цих слів, удати, що не чую, але чомусь не виходить. Кожне слово, образа, шепотіння робить боляче. Кожний погляд що принижує, посмішка, колють в серце, в душу...

Шумно втягую повітря в легені, з прикрістю думаю про наступні пари та як мені їх пережити й не втекти додому.

На перерві йду в столову перекусити з Лізою й почути слова в підтримку мого морального стану.

- Ну як? - Питає подруга співчутливо заглядаючи в очі.

- Ніяк. Жахливо.

- Скоро всі забудуть слова Артема. Побачиш.

Саме в цей момент, коли слова зриваються з уст Лізи до нашого столику підходить хлопець з паралельного потоку. Схожий на колобок та кульбабку одночасно, тому що волосся довге такурчавестирчить в різні сторони спіральками, а живіт як у Карлсона.