Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доля чи випадковість

- Гей, Ліро. - Підморгує в мій бік. - Ти не хочеш зустрітись? Кажуть ти тепер доступна...

Не встигши відреагувати на таке нахабство, чую десь в середині столової дикий сміх. Ходяча кульбаба знову підморгує, торкається своїми гидкими руками спини і йде на своє місце, поглинати свою величезну порцію картоплі й декілька котлет. Обертаюсь на компанію, яка так і не перестає сміятись і звісно ж помічаю ЙОГО! І це ненормально. Він просто знищує мене, моє життя кожним своїм вчинком. Сидить в півоберта, тримаючи на колінах блондинку - барбі з рожевими вустами, вдягнуту немов дівчина легкої поведінки. Але його очі дивляться на мене, у саму душу. Спостерігають за моїм виразом обличчя, за кожним рухом. Уважно, немов від цього залежить його життя, немов йому приносить це неймовірне задоволення, затуманює розум... Артем не сміється на мій подив, він просто дивиться. Вуста стиснуті в тонку лінію. Блондинка в'ється навкруг нього, щось шепоче на вухо, але я бачу, що він її не те що не слухає, а навіть не намагається слухати.

- Ти бачиш Лізо? Бачиш? Якщо хлопець, над яким жартують усі інші може підійти до мене і сказати таке, я впала нижче плінтуса. І все завдяки Артему. Довбаному АртемуБойко.

Ліза мовчки підіймається, підхоплює мене під руку й намагається вивести зі столової.

- Стій. - Зупиняю її.

Беру стакан з компотом й рішуче йду до Артема. Його зелені очі розширюються від здивування, з цікавістю спостерігаючи за мною. Підійшовши плескаю залишки компоту йому в лице. Ставлю стакан на столик поряд, складаю руки на грудях й дивлюсь прямо на нього. Артем підіймається на ноги скинувши барбі, нависає наді мною немов грозова хмара. Задираю голову доверху, щоб бути з ним нарівні, щоб не здаватись настільки нижчою. А він дивиться. Просто дивиться. І я не бачу злості чи ненависті, бачу лише маленьких чортенят які ось-ось знищать мене одним поглядом. Каплі компоту стікають по щоках, тонуть в комірцірубашкинакинутої поверх футболки. Витирає рукою обличчя й тихо посміхається, лише для мене. І від цієї такої посмішки метелики ніби побачивши яскраве світло починають летіти прямо на нього.

- А ти молодець, Ліро.

І на цьому все. Артем просто обертається й виходить зі столової. А я ніби заціпеніла. Стою на місці дивлячись йому в слід і від здивування не може вимовити ані слова. Ліза тягне за руку виводячи зі столової.

- Ти що?! - Шипить мені на вухо. - Зовсім здуріла??

Я мовчу. Мені немає, що їй відповісти. Просто розумію, що мала це зробити. Мала якось відповісти на його поведінку, на чутки які він розповсюджує поуніверу, на знущання...на ненависть. Невже я повинна це терпіти? Думаю ні. Я не заслуговую такого відношення й ненависті в мій бік. Я не зобов'язана подобатись всім, але причин для масової відрази теж немає.

Приходжу перед дзвоником до аудиторії, сідаю на місце й помічаю розірвані зошити з конспектами, розрізаний портфель та залиті соком підручники. І в мені щось надломлюється. Що я там казала, що не повинна терпіти такого відношення?? Я помилялась. Знаю, зіпсовані речі - це тільки початок. Початок кінця.

***

Прийшовши додому, перше що роблю - це викидаю портфель. Зошити, підручники та іншу канцелярію дбайливо розкладаю на дивані, намагаючись склеїти, висушити їх. Мимоволі починають текти сльози по щоках. Солоні немов морська вода. Через них все розпливається перед очима й не одразу чую, що до мене хтось дзвонить. Дивлюсь на екран, але все розпливається немов в тумані.

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Сталин 20:57:58

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Сталин 20:56:46

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Stefaniya 20:40:53

Шановні читачі, стиль військова історія стоїть помилково) Все інше вірно)


Додати коментар