Слава ЗСУ!

7

Артем садить на лавочку, підтримуючи моє нетверезе тіло. Відходить до Макса, замахується й б`є тому в обличчя. Ніяк не реагую на це. Мені все одно. Макс заслуговує не тільки такого.

Відчуваю як нудота піднімається до самого горла. Одразу ж забуваю про голосну музику, яка лунає неподалік, підвищені ноти в голосах двох хлопців поряд. Все про що думаю : " Потрібно підійнятись й відійти трохи далі. Я не можу дати Артему новий привід для знущань та чуток в університеті ".

Опираючись на тверді дощечки лавки повільно встаю. В голові паморочиться, перед очима усе розпливається, а тіло немов не моє. Роблю декілька кроків вліво, намагаючись відійти. Спираюсь на стовбур дерева рукою, зігнувшись навпіл. Навкруги все пливе ніби зараз я сиджу на каруселі. Нічне небо та земля змінюють свої місця на протилежні. Шлунок пече вогнем від випитого спиртного. Немов у тумані чую якісь крики та вигуки. Музичний голос лунає якось віддалено, ніби ми знаходимось один від одного на відстані тисячі метрів. Не стримавши пориву, все що випила, виливається на землю. Тіло трусить як при гарячці, піт стікає водоспадом, очі сльозяться, все болить так ніби я тільки що побувала у самій запеклій бійці.

Деякий час стою так і опираючись на дерево не маючи сил зрушити з місця. Ніяк не можу зібрати себе до купи, щоб зробити будь-який рух. В голові трішки проясняється тому шукаю поглядом Артема або Макса. Одразу ж натикаюсь на два тіла. Одне лежить на землі приймаючи гнівні удари, а інше їх наносить. Страх охоплює чомусь за Артема. Сама не розумію чому. Можливо розум так реагує через те що він мене врятував від Макса, а можливо я справді переймаюсь його здоров'ям та фізичним станом тіла. Не знаю, якщо чесно.

Змушую себе йти уперед, поки подумки малюю в голові картини розбитого обличчя Бойко. Хвилювання стає сильнішим з кожним кроком до двох хлопців не перестаючи бити один одного. Той хто знизу намагається відбиватись мляво підіймаючи руки стиснуті в кулаки. Вони нічого не говорять один одному, лише важко дихають зі свистом втягуючи або випускаючи повітря із легенів при кожному ударі.

Підійшовши зітхаю з полегшенням, побачивши, що на землі лежить Макс, а Артем б`є його у всі доступні місця не звертаючи уваги куди саме наносить шкоди.

- Артем... - Кличу пошепки, не маючи змоги сказати голосніше. Горло дере від недавньої нудоти та спазмів шлунка.

Бойко ніяк не реагує, з якимось чарівним зосередженням продовжуючи бити хлопця. Переводжу погляд зі спини Артема на обличчя Макса й схлипую від несподіваності. Очі запливли повністю, ніс розбитий, все у крові.

Торкаюсь спини Артема, й знову кличу. Реакції ніякої. Хапаю за руку вище ліктя та тягну у свій бік.

- Досить! Ти ж його вб'єш.

На хвилину зупиняється, дивиться на мене, а сам ніби не тут. Ніби щось інше повністю захопило його розум. Кліпнувши очима повертається до Макса, який вже закрив очі віддавшись на волю долі.

- Артем!!! - Кричу, злякавшись що Максим справді не витримає нових ударів. - Артем! Перестань. Він знепритомнів. Артем!!!

Підіймає голову зупинивши кулак напівдорозі до обличчя Макса. Встає, струшує пожухле, сухе листя з темних джинсів, витирає закривавленні руки в футболку Макса й підходить до мене.