Слава ЗСУ!

- Йди переодягнись. Твій одяг.... - Хмурить погляд оглядаючи мене з п'ят до голови. - Його потрібно викинути. Переночуєш в мене,а завтра відправлю тебе додому на таксі. Хоча... можеш і зараз. Як хочеш.

Голосно ковтаю слину у горлікомомвставши там.

- Дякую. Хоча не розумію чому... чому допоміг... Навіщо?

Відкидається на синку дивану закривши очі. Важко зітхає, деякий час мовчить, але все ж таки відповідає:

- Не важливо яка ти....Але якщо дівчина каже ні, думаю це означає ні. Тим паче я бачив, що пити ти не вмієш, весь вечір спостерігав за тобою.

- Спостерігав? Навіщо? - Дивуюсь. В мене просто немає слів.

Відкривши очі дивиться так, ніби я запитала щось неймовірно дурне та нерозумне.

- Ти справді не знаєш, так? - Переводить тему. Навіть тональність голосу змінюється зі спокійного на якийсь твердий, холодний, сухий. Ніби відповідь на це питання може змінити все.

- Не знаю що?

Уважно спостерігає за моїм виразом обличчя. Щось шукає, певно ознаки брехні або навпаки ознаки мого нерозуміння ситуації й теми. Вдивляється своїми зеленими очима, на мить зачарувавши мене.

- Твоя мама працює в " Тренд - банк " ? Керівник - Бойко Антон Миронович ? Так? Відповідай.

- Так. То й що?

- Те, що твоя мати й мій тато.... - не домовляє те що хотів. Замовкає, склавши руки на грудях й знову відкинувшись на диван.

Деякий час мовчки розглядаю його обличчя: збентежене й жорстоке водночас, суворе й гнівне. Спочатку не розумію, що хоче цим сказати, але потім згадую ім'я маминого кавалера - Антон. Та й допомога у вступі, новий смартфон.... Все встає на свої місця. Навіть ненависть Артема стає зрозумілою, адже всі знають і люблять його матір: Анжелу Бойко. Чудову жінку яка намагається допомогти всім. Яка не жаліючи сил допомагає людям, дитячим будинкам, школам. Яка завжди усміхнена й позитивна, добра і просто щира людина.

Сльози починають цівкою текти по щоках через обман зі сторони матері, через ненависть Артема, яка виявилась справедливою.... Через все... Через те що причиною насмішок та знущань стала моя мама...

- Моя мама і твій тато...Вони разом, так? - Вирішую перепитати тремтячим від сліз голосом.

- Так. - Не відводячи погляду від мене відповідає. - Ти не знала?

- Ні. Ні....Не знала... - Слабким голосом.

Артем уважно спостерігає, вдивляється, качає головою ніби не вірить, а потім різко підіймається з дивану й починає кричати.

- Не вірю!!! Не вірю!!!! Пішла геть!!! Геть з мого дому. Тато не міг зрадити мамі заради твоєї... яка прибиральниця!!! - Останнє слово випльовує у ненависті. - Пішла геть.

Хапає за руку, підіймає на ноги й волочить до вхідних дверей.

- Артем! Це правда. - Захльостуюсь у сльозах та істериці. Серце виривається з грудей погрожуючи зламати ребра. - Я нічого не знала... Нічого....

Відкриває двері, штовхає у коридор. Інерційно влітаю у зачинені двері ліфту боляче вдаряючись спиною. Сповзаю поньому донизу схлипуючи від образи та нового приниження.