Слава ЗСУ!

- Ей. Ти.

Завмираю почувши чоловічий голос позаду. Це не до мене звертаються. Не до мене. Але голос розуму ніби знущається, говорячи: А до кого іще??

Голосні кроки чуються ближче.

- Ти загубилась? То я допоможу. - Одразу ж лунає чоловічий регіт.

Обертаюсь до джерела шуму роздумуючи чи починати тікати вже, чи можна постояти, можливо мені допоможуть. Хоча ні, остання думка про допомогу нерозумна й занадто наївна. Втягую побільше повітря й починаю бігти. Волосся лізе в обличчя заважаючи дивитись уперед, хоча із цим повністю справляється ніч. Носки на ступнях вже стерлись, так що тепер оголена шкіра торкається холодного, колючого асфальту й мілкого каміння. Біжу не дуже й роздивляючись напрямок, головне : якомога далі від того місця, від невідомого чоловічого голосу. Досить з мене на сьогодні. Все. Страждання й нервові зриви повинні перестати переслідувати мене по п'ятах.

За спиною чую чиєсь тихе дихання, яке лунає доволі близько. Від жаху піддаю швидкості наплювавши на поранення ніг. Головне врятуватись, дібратись дома, а все інше вирішується. Тому що вирішувати будь-що з цвинтаря вже не можливо.

Вибігаю на порожню дорогу, секунду дивлюсь на світло, що блимає жовтим й біжу далі. Не озираючись перебігаю перехрестя, коли чую шум мотору автомобіля. Чорний джип зупиняється поряд мало не проїхавшись по ногах. Двері водія відчиняється й до мене із блідим виразом обличчя підходить Артем.

- Ти що кепкуєш наді мною?? - Репетує в обличчя.

А я починаю сміятись. Невесело, із надривом у горлі переводячи дух. Дивлюсь йому за спину за чоловіком майженаздогнавшиммене. Стоїть за деревом спостерігаючи, що буде далі.

- Що смішного, не розумію. - Бурчить, розглядаючи мене схиливши голову трішки вбік, ніби я щось цікаве. Птах, якого він бачить перший раз у житті.

- Твоє питання... Смішно. - Кажу, роблячи крок назад. - Як ти мене знайшов?

- Хто тобі сказав, що я шукав тебе?

- Ні? Не шукав. Тоді бувай. - Уїдливо відповідаю, відходячи далі. - Не підкажеш де в який бік мій будинок? Напевно ще весь алкоголь не вивітрився.

Артем ніяк не реагує на мої слова. Я ж сама не розумію чому так говорю. Не важливо, як він себе повів до цього і що став причиною мого кросу зараз. Важливо, що людина яка бігла за мною стоїть неподалік, готова будь - який момент напасти, адже ж не просто так він стільки мене переслідував?

- Ти взагалі нормальна? Чому не викликала таксі? - Запитує оманливо м'яким тоном.

- Мені не потрібні подачки від такого як ти. Ти помиляєшся думаючи, що гроші це головне.

Здивовано підіймає брови.

- Тобто з університету ти підеш?

- Напевно. - Стискую плечима. - Так куди мені бігти?

- Ти смієшся знову, так? Від кого тікаєш?

- Не знаю. Я його обличчя не роздивилась.

Артем мочить. Дивиться кудись мені за спину й бачу, як щось зважує за і проти. Я ніяк не можу вимкнути свій тон, ображений на нього, хочу чудово розумію, що ступні печуть вогнем, чоловік який переслідує мене зовсім поряд, й бігти ще пів міста, це зовсім не те про що мрію. Ноги болять, дихання важке, а моральний стан такий, ніби я ганчірка об яку тільки за сьогодні декілька разів витерли ноги.