Слава ЗСУ!

- Сідай. Відвезу додому.

Відкриває дверцята на передньому сидінні.

- Мені не треба подачок від тебе, Бойко. Сама дійду.

- Слухай, - шипить підходячи ближче, - мені все одно чого ти хочеш чи не хочеш, але жити із думкою, що тебе вбили чи зґвалтували по моїй вині, не хочу. Тому сідай. - Металевим голосом. - Ліра...

- Добре.

Сідаю у джип з полегшенням поклавши ноги на гумовийкилимок під ногами. Дверцята хляпають й Артем сідає за руль одразу ж натискаючи на газ.

9

В повній тиші Артем під'їжджає до мого під'їзду. Зупиняє автомобіль й з важким зітханням запускає руку у темне волосся розтріпуючи його у різні боки. Відчуваю його важкий погляд на мені, як щось фізичне. Закриваю очі й відкидаю голову на спинку сидіння. Чомусь ніяк не можу змусити себе вийти з автомобіля на двір. Ноги ще не відійшли від довгого бігу без взуття й печуть вогнем.

- Чому не взяла гроші й не викликала таксі? - гнівним тоном.

- Тому що мені не потрібні подачки від тебе. - Відповідаю так і не відкриваючи очей глухим голосом.

Мовчить. Більше нічого не говорить. Тиша напружено висить між нами. Відчуваю, що хоче ще щось сказати, але мовчить. Відкриваю дверцята, ступаючи на холодний асфальт.

- Ліра... - Кличе слабким голосом.

Зупиняюсь на півдорозі, повертаюсь до нього іззапитуючимвиразом обличчя.

- Що?

- Я маю вибачитись за те що накричав. За те що....

- Ще щось? - Обриваю на півслові.

Обличчя змінюється з винуватого на роздратоване.

- З тобою не можливо нормально спілкуватись.

- Те саме можу сказати про тебе.

- Добраніч, Ліро. - Вирішує не продовжувати вибачатись.

Виходжу з джипа й не озираючись йду до під'їзду. Зупиняюсь на хвилину прислухаючись до шуму з-над двору. Деякий час стоїть тиша, а потім чую шум мотору автомобіля.

Зайшовши до своєї маленької квартири з якимось байдужим відчуттям підмічаю всі її недоліки, бідність. Згадую, як мама подарувала новий телефон, свої відчуття в той момент. Як вона могла? Як вона могла мені не розповісти про те, що роман в неї з татом Артема? З одруженим чоловіком, її керівником, татом.

Ніколи не думала, що навчання, та й взагалі життя перетвориться на знущання наді мною через мамин вчинок. Я розумію гнів Артема, його думки, погляд на ситуацію. Думаю так само б міркувала на його місці. Що ми можемо запропонувати сім'ї Бойко? Що моя мати може запропонувати його татові? Нічого. Абсолютно нічого окрім любові. Але хіба батьки Артема не зразкова закохана пара? Принаймні на публіці саме таке.

Але все одно це не виправдовує вчинок Артема. Викинути мене як сміття із квартири навіть не давши взутись, кинути гроші ніби я жебрак, навіть не гідний його погляду. Тому я лишила гроші, телефон. Тому пішла пішки. Я не жебрак. Я не собака, яку потрібно приголубити. Я не мисливець за його грішми чи статусом. Звісно ж я б не відмовилась покращити фінансовий стан, але ніколи б нікого для цього не використовувала.

Роздягнувшись відправляюсь у ванну. Увімкнувши душ, встаю під гарячу воду, відчуваючи, як вона змиває всі події сьогоднішньої доби. Відтерши брудні ноги від бруду й відчуваючи себе оновленою, знасолодженням, відкинувши всі думки про Артема, Макса, Маму йду до кімнати. Лягаю на розкладений диван у повній темряві вдивляючись у стелю, уявляючи себе легкою немов пір'їнка. Сама не помітивши віддаюсь у владу Морфея.