Слава ЗСУ!

* * *

Ранок середи починається з того, що навчання я успішно проспала. Розуміючи, що якщо пропущу оди день нічого не зміниться. Я просто ні фізично ні морально не маю змоги йти до університету. Знову витримувати насмішки, ще й напевно слухати, як я в Токіо учора зганьбилась. Бачити зелені очі повні ненависті теж не хочеться.

Тому солодко потягуюсь зажмурюючи очі від полуденного сонця. Годинник гучно цокає висячи перед очима, на протилежній від мене стіні. Стрілки повільно біжать уперед прямо кажучи, що на пари йти вже точно немає сенсу. Доля вирішила за мене сама. Ну або це випадковість.

Повертаюсь на бік, кутаючись в ковдру, коли чую стук у двері. Кого це могло принести до мене? Зітхнувши підіймаюсь, розуміючи, що людина вже починає стукати голосніше.

- Хто там? - Питаюсь крізь двері.

- Ліра... - голос Лізи звучить глухо. Відчиняю їй, впускаючи у середину. - Чому тебе не було сьогодні? Чому я не можу до тебе додзвонитись? І де ти вчора зникла? - завалює питаннями.

- Чекай. - Ставлю перед собою руки. - Все розповім. Роззувайся.

Ліза знімає взуття й проходить до кімнати. Підіймає брови у німому запитанні при погляді на диван із зім'ятою ковдрою.

- Що? Я проспала.

- Проспала? Ти ніколи не просипаєш.

- А сьогодні проспала.

Наспіх збираю постільну білизну складаючи в середину дивана. Ліза допомагає дивлячись осуджуючи, але мовчить.

Сідаємо разом на диван.

- Ну? - Подруга згинає ноги під себе краще вмощуючись. - Ліра, чай не запропонуєш?

- Точно. - Повільно йду на кухню. Поставивши чайник на газ повертаюсь у кімнату.

- Розповідай.

Важко зітхаю, тру очі роздумуючи, що їй потрібно знати.

- В Токіо я перебрала зі спиртним.

- Ну це я зрозуміла, коли побачила тебе в компанії Макса на танцмайданчику.

- Тоді чому не зупинила, коли він вивів мене на двір? - Хмурю обличчя.

Ліза облизує сухі губи, її обличчя виглядає винувато.

- Не знаю. Пробач.

- Все нормально. - Відмахуюсь.

Потім розповідаю про приставання Макса, про Артема, який з'явився дуже вчасно, побиття Макса й про мій візит до нього додому. Опускаю деталі про матір і тата Артема не знаючи чи взагалі хочу про це говорити. Розповідаю про крики Артема, про втечу від якогось незнайомця й знову про Артема, який мене врятував вже вдруге за вечір. Ліза тільки кліпає очима, мовчки роздивляючись гамму емоцій на обличчі.

- Ого. А чому він кричав?

- Не знаю Ліз. Не знаю. Але я більше так не можу. Можливо мені доведеться піти з університету.

- Ти що???! Як це піти? Це ж твоя мрія. Ти не можеш піти через якогось придурка.

Сумно всміхаюсь. Я не можу їй розповісти все, не можу обґрунтувати свій вчинок. Мені потрібна робота, гроші, надія на нормальне майбутнє. Думаю постійний стрес на навчанні цьому не сприяє.