Слава ЗСУ!

- Розумію. – Перебиваю маму. – Як не дивно розумію. Але щозараз? Ми будемо жити щасливоюсім'єюпід одним дахом? Що далі?!

- Далі – починає Антон – я розлучусь з Анжелою, вона зможе піти до кого схоче.

- А Артем? Як з ним? І звідки ви взагалі знаєте про мої погані стосунки з ним?

Антон сміється.

- Стіни мають вуха.

- Ясно.

- Артема я не ображу.Обов'язковорозповім усе. А там, як він захоче. Звісно я розумію, що жити з нами він не буде, але його квартира, машина та рахунок залишиться з ним. А чому ти так переймаєшся?

- Не важливо. Не хочу бути тією просто, ким він мене рахує.

Мені потрібно прогулятись. Занадто багато інформації на мене звалилось.

- Я піду прогуляюсь. Мені потрібно обдумати все. Але… - дивлюсь на цю закохану парочку – я рада за вас. Я не проти.

Швидко вдягнувшись виходжу надвір. Взагалі не думаю проситуаціюякасклалась. Я думкамизАртемом. Мені його шкода. Справді. Його життя розлітається на уламки скла, розсипається перед очима.

Вийшовши у двір йду не маючи уявлення куди прямую. Хочеться просто йти і йти, щоб зняти важкість з душі, серця. Просто йти… Намагаюсь переконати себе, що те що відбувається не моя провина. Яна жаль, лише жертва, така ж як і Артем, його тато, моя мати. Ніхто не винен в тому, що колись дві закоханих людини розлучили обставини, а тепер зустрівшись вони знову хочуть бути разом. Це нормально.

Доходжу до дороги, якої їздять вантажні фури й просто дивлюсь на них. Вони прямують з пункту А у пункт В несучи свої думки, мрії, надії, очікування у головах водіїв. Вони не знають, що десь поряд чиєсь життя тікає, як вода крізь долоні, витікаючи на землю падаючи важкими краплями донизу немов дощ. Їм все одно. Вони просто мчать уперед.

- Ліра. – Знайомий музичний голослунаєзовсім поряд. Здивовано обертаюсь на звук й дивлюсь на Артема. Ну навіщо? Навіщо прийшов? Знайшов мене? Для чого? Ніби мені мало сьогоднішнього дня, новин, які зводять з розуму.

- Привіт. – Кажу до нього.

Артем підходить до мене запхавши руки укишеніджинсів. Волосся виблискує на сонці, а зелені очі пронизують торкаючись струн душі. Встає поряд й з цікавістю дивиться на вантажівки, щогримаютьважким металом.

- Довго тут стоїш? – Питає.

- Ні. – Дивлюсь на його профіль. – Якщо чесно не знаю.

- Тримай. – Протягує мені телефон. – Це твоє.

- Дякую. – Забираю з рукне знаючи, що ще відповісти.

Стоїмо у тиші, якщо шум дороги можна назватитишею. Артем підходить ближче торкаючись ліктем моєї руки. Тепло його тіла проникає в моє зігріваючи.

- Я маю тобі дещо сказати. – Говоримо в один голос обернувшись один до одного обличчям. Сміємось. Також в унісон.

- Я перший.

- Добре.

Дивиться в очі, уважно,сп'яніло…Нахиляється ближче, торкається своїм кінчиком носа мого, посміхається, а потім робить те чого я ніяк не могла очікувати. Торкається своїми вустами моїх. Ніжно, обережно ніби питаючи дозволу. Не зустрівши ніякого опору, торкається язиком губ проникаючи всередину. Повільно обводить мій язик своїм, ніби сам боїться того, що робить. Притискає руками ближче до свого тіла, долонями торкається спини погладжуючи оголені ділянки тіла. Ніби струмомб`є. Не стримуючись обіймаю його за шию притягаючи ближче до себе. Тремчу поки пестить мої вуста. Ноги підкошуютьсяне маючиможливості стояти на місці, тримати тіло. Думки немов у тумані плавають десь далеко. Я просто насолоджуюсь його ароматом, близькістю, поцілунком. Навіть не думала, що виявляється мріяла про нього весь цей час.