Слава ЗСУ!

- Пробач. – Шепоче. Перемикаючись на шию, спускаючись нижче.

- Це ти пробач. – Відштовхую Артема, роблю крок назад. – Скоро ти мене зненавидиш ще більше. Пробач. – Сльози починають текти, капаючи на землю під ногами. – Пробач Артем.

Обернувшись тікаю від нього. Тікаю, не дивлячись куди біжу. Не важливо. Це все не важливо. Навіщо він поцілував мене? Через сльози все немов розмите перед очима. Я погана людина. Погана. Так не можна. Пробач Артем. Думаю це був наш перший й останній поцілунок. Це була остання хвилина, коли ти ще не рахував мене, моюсім'юкорисливою.

11

Під вечір повертаюсь додому сильно стискаючи у руках телефон, "гарячий" від дзвінків мами та Артема. Не можу ні з ким із них розмовляти. Серце ниє та болить через весь цей безлад, що відбувається в моєму житті. З'являється відчуття, що я просто за цим всім відсторонено спостерігаю, ніби це не я головна героїня цього кіно.

Тато виявився не татом. У мами нове - старе кохання. Артем поцілував мене. Дах їде від такого. Навіщо він зробив це? Для чого? Чому просив вибачення, якщо це я повинна просити. Але душа потайки радіє від його вчинку. Душа співає й танцює, що ВІН мене поцілував.

Чому все не може бути, як у нормальних людей? Чому тато Артема виявився моїм? Як взагалі Антон Миронович збирається це все пояснювати своєму НЕ синові? На що він взагалі розраховував розповівши все мені?

Краще б я не знала цього.

Мені боляче від думок, що буде з Артемом коли він про все дізнається. Боляче, що він можливо подумає, що я та мама охочі лише до грошей. На жаль скоріше за все так і буде.

АнтонаБойковже немає. Мати лежить на дивані перед телевізором перемикаючи канали. Почувши менезачиняючудвері зустрічає у маленькому коридорі.

- Привіт.

Буркаю у відповідь щось схоже на привітання.

- Ліра, я знаю тобі важко.... важко сприйняти це все, але благаю, зрозумій.

- Мам, - перебиваю її, - я не проти ваших відносин й все таке... Але й ти зрозумій. Дізнатись, що людина, яка все життя була поряд покинула мене, потім дізнатись, що ця ж людина не мій рідний тато... А потім щейяк сніг на голову новий тато. Рідний тато. - Схлипую від почуттівпереповнюючихмене. - Тато хлопця який мені подобається.

Ось я і зізналась. Більше собі аніж мамі. Артем Бойко мені подобається. Це важко. Дико. Але це так.

Мама стоїть мовчки уважно розглядаючи мене. Потім підходить ближче, ніжно обіймає, притискає мою голову до грудей.

- Все буде добре донечко. Все буде добре. - Шепоче гладячи мене по волоссю. - Я знаю, що він в університеті поводив себе не найкращим чином. Це нормальна реакція на знання якими він володів. Він знав, що тато допоміг тобі вступити до ВНЗ, знав про телефон. Як будь-яка людина, що бачить як його сім'я розпадається на частини він таким чином бунтував, показував своє відношення до цього. Це не його і не твоя вина. Просто так склалась доля.

Я посміхнулась гірко. Так склалась доля. Невже наша перша зустріч з Артемом була не простою випадковістю? Не знаю. Можливо справді є хтось, хто керує нашими долями, життям. Можливо це було написано ще навіть задовго до нашого народження. Як би там не було чомусь моє життя за короткий період часу перевернулось догори дном.