Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доля чи випадковість

Подумки я знову й знову уявляю його реакцію на новину про батьків. Про мати, яка виявляється має іншого чоловіка й про тата, який не рідний. Це все вдарило по мені доволі сильно, але я не можу навіть уявити, як це вплило на нього. Невже він міг зламатись від такого? Можливо він ненавидить мене? Можливо він повинен ненавидіти мене?

Спочатку мені шкода Артема. Потім я думаю, що теж заслуговую на батька. Думаю, що повинна жаліти себе, а не його, адже він ріс з Антоном Мироновичем, бавився із ним, їздив у подорожі. Одразу ж згадую свого батька. У мене він був теж. Він не повинний був мене любити, але любив. Мені соромно за такі думки. За егоїзм. Але я не можу перестати радіти позитивним змінам у нашому із мамою житті.

Ще за тиждень Антон, якого вперто називаю на ім'я перевозить нас із мамою в нову квартиру із дорогим ремонтом. Великі, світлі кімнати, нові меблі. Все яскраве та гарне. Моя кімната має терасу з виставленими на ній різними вазонами. Широке ліжко стоїть посередині прикрите м'якою ковдрою. Туалетний столик, гардеробна кімната заповнена до відказу. Все це з'являється за п'ять днів. Як дитина радію цьому, але думки про Артема витісняють мої позитивні враження змінюючись на сумні. Я відчуваю себе чужою. Ніби я забрала чуже життя.

Антон спеціально не перевозив нас до будинку де жили вони з Артемом. Я йому за це вдячна. Думаю він розуміє, що ні я ні мама не хочемо лізти в чужі спогади.

Артем так і не з'являється, хоч минуло вже два тижні. Антон говорить, що з ним все добре, що він все зрозумів, але поки не готовий повертатись додому.

Так проходить ще два тижні. У нас з Антоном навіть склались дружні відносини. Я бачу, що він намагається як може мені сподобатись, тому розваливши стіну недовіри дозволяю йому стати ближче до мене. Останній тиждень жовтня ми проводимо з ним багато часу граючи в настільні ігри. Мама з посмішкою на обличчі спостерігає за цим. В її очах світиться кохання до нас обох.

* * *

Першого жовтня, в ніч з суботи на неділю дзвонить мій телефон. Не дивлячись на екран підіймаю трубку.

- Так?

- Привіт.

Від голосу який пролунав з телефону одразу ж сідаю на ліжку.

- Привіт Артем. - Я так рада чути його.

- Я все знаю. Правду.

У горлі з'являєтьсякомокякий ніяк не можу ковтнути. Вина захльостує мене з голови до ніг. Серце калатає немов ненормальне, а в животті осідає важкість.

- І як ти до цього відносишся? - Питаюсь тихо.

- Якщо ти про моє відношення до тебе, то я тебе не звинувачую. Я розумію.

- Справді? - Здивування напевно занадто яскраве. Я не очікувала такої реакції. Скоріше я думала, що весь свій гнів Артем скине на мене.

- Мені важко, але це доля. Я дзвоню не для цього.

- А для чого?

В телефоні чується якийсь шум, важке дихання й стинання.

- Ти повинна прийти завтра опівночі до старого заводу. Він нижче тією дороги де я тебе ... де я тебе поцілував. - Голос Артема стає холодним немов лезо. Більше не чується музики в ньому.

- Навіщо? Щось сталось?

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Сталин 20:57:58

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Сталин 20:56:46

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Stefaniya 20:40:53

Шановні читачі, стиль військова історія стоїть помилково) Все інше вірно)


Додати коментар