Слава ЗСУ!

- Нам потрібно поговорити Ліро. Приходь завтра. Тільки... Тільки татові не кажи нічого.

Душа опускається в п'яти. Я розумію, що щось не так. Він не повинний хотіти зустрітись зі мною. Він повинний мене ненавидіти.

- Добре. Я прийду. - Погоджуюсь, хоч і розумію, що напевно це моя перша помилка. На що здатна людина в гніві? В стані афекту?

Боже я справді думаю, що Артем зробить мені боляче??

Після згоди одразу ж лунають гудки. Він поклав трубку.

Падаю спиною на м'які подушки розкинувши роки вбік. Серце не перестаючи голосно б'ється в грудях. Несподівано для самої себе згадую поцілунок. Здається то було вічність назад. Тепер моє життя ще більше змінилось.

З думками про Артема знову засинаю.

12

В неділю ввечері о пів на дванадцяту викликаю таксі і їду до старого заводу на околиці міста, наперед відпросившись у мами, збрехав, що йду до Лізи на ніч. Правда Ліза про це не знає. Виходжу з авто розрахувавшись із водієм, який здивовано дивиться на мене, напевно думаючи якого біса я тут забула.

Дивлюсь в бік таксі, яке вже встигає від’їхати доволі далеко, думаю де саме маю чекати на Артема. Біля старого бетонного забору чи десь в іншому місці?

Ходжу з місця на місце в різні боки постійно розглядаючи вулицю, що тягнеться вузькими тропами в різні боки. Пожухле, коричневе, гниле листя в’язко липне до підошви черевиків. Від поривів холодного вітру сильніше кутаюсь у новеньке сіре пальто. Волосся злітає доверху, падає на обличчя закриваючи очі. В повній темряві нічого не видно. Кожні декілька хвилин дивлюсь на дисплей телефону перевіряючи час.

23:59

Рівно в 00:00 яскраве світло фар автомобіля б’є в очі, яке засліплює мене. З ревом мотору авто зупиняється поряд мало не наїхавши на мене. Одразу чотири двері відчиняються й на двір виходять люди. По фігурах бачу, що це чоловіки, ще й доволі високі та сильні.

Артем підходить до мене окутуючи своїми парфумами. Обличчя за місяць, що я його не бачила схуднуло. Мішки під очима свідчать про важке прийняття правди. Помічаю, що очі якось дивно блищать й прискіпливо оглядають з ніг до голови.

Троє інших встає позаду нього. Я не помилилась. Це хлопці, але раніше я їх ніде не бачила.

- Привіт. - Запах алкоголю вдаряє в ніс. Роблю крок назад. В голові набатом звучить тривога.

- Привіт. - Відповідаю й знову відступаю назад. Бойко підходить ближче, кладе руки мені на плечі, схиляє голову вбік й посміхається.

- Ти стала ще гарнішою.

Завмираю, не очікуючи таких слів. Не знаю, як взагалі реагувати на все, що відбувається.

- Ти хотів поговорити?...

- Ага. Хотів.

- Хто це? - Показую на хлопців позаду нього.

- Друзі. - Холод, який звучить в голосі мені зовсім не подобається. Відчуття чогось поганого росте із кожною секундою. - Я хочу зіграти в одну гру. Ти не проти? - Його руки сильніше стискають мої плечі позбавляючи шансу на втечу. Страх, все, що відчуваю.

- Я-я-якугру?