Слава ЗСУ!

Відходить від мене, кидає погляд, який просто кричить про відчай й відвертається до авто.

- У тебе є п’ять хвилин фори. А потім ми йдемо тебе шукати. – Фрол також відходить, ховає пістолет за пояс штанів й помахом руки вказує мені, що тікати потрібно вже.

Серце б’ється в грудях немов ненормальне. Страх та адреналін вирують по венах. Дивлюсь ще раз на спину Бойко й починаю бігти. Сльози відчаю, образи, жаху течуть по щоках. Душа майже фізично болить від такого вчинку. Від того, що саме робить зараз Артем зі мною. Він мене підставив. Грає із моїм життям. Здоров’ям. Не думаю, що зможу знайти йому виправдання за таке, навіть якщо звернути увагу, що він під якимись наркотиками.

Біжу зі всієї сили, озираюсь назад відраховуючи кожну секунду фори. Добігаю до старих, іржавих,металевих воріт заводу. Б’ю ногою поним, від чого вони із занадто голосним звуком відчиняються усередину. Долю секунди сканую місцевість. Великий двір завалений усілякимметалобрухтом. Дерева схожі на лапи монстрів, які простягають їх до мене, відкидаючи тінь у місячному сяйві. Трохи далі перед очима виростає сам завод. Бетонні стіни, старі дерев’яні вікна, які майже всюди без скла. Виглядають вони немов страшні чорні діри, які затягнуть у свою бездонну темінь. Стривожено озираюсь й біжу вперед квапливо намагаюсь знайти вхід. Але все, щовпадати в очі, це гвинтові, залізні сходи до самого даху.

Поспіхом майже лечу до них, коли порядзісходами бачу непомітні двері. Відчиняю й заходжу всередину. Одразу ж морщусь від неприємного запаху. Затискаю ніс рукою та повільно йду вперед.

Боже, навіщо взагалі побігла сюди? Чому не оббігла далі паркан й не викликала таксі?

Паніка. Ось, що штовхає нас на необдумані вчинки.

Мій мозок просто настільки був здивований тим, що відбувається, що навіть не подумав не зупинятись біля воріт. А потрібно було.

Через декілька кроків підковзуюсь на чомусь слизькому й падаю на спину. Вдаряюсь головою об цементну підлогу. Шиплю сама до себе від відчаю та паніки, яка стискає груди. А потім чую гомін чоловічих голосів. І найчіткіший голос Артема.

- Бой, - інший чоловічий голос сміється, - а дівчина справді дуже гарна. Тобі не шкода нею ділитись?

Артем деякий час мовчить, а потім відповідає:

- Ні.

Закриваю долонею рота, щоб не скрикнути від гіркоти моїх почуттів.

Чи зможу я вибратись із заводу цілою та неушкодженою?

13

Якомога тихіше підіймаюсь на ноги. В півтемряві не видно на чому я посковзнулась, але ця субстанція в’язка й смердюча. Дивлячись донизу роблю перші кроки уперед. Головне не видати себе якимось звуком, але впевнена, тут є повно кинутих напризволяще речей, які тільки чекають якби голосніше видати моє місце знаходження.

Голоси незнайомців у компанії Артема віддаляються і я полегшено зітхаю. Надія спалахує всередині мене немов полум’я. Можливо, якщо я вийду назад на двір й тихо прошмигну в нічній темряві, у мене буде шанс врятуватись від невідомого? Який шанс на те, що всі вже увійшли до старого приміщення й шукають усередині? Їх тільки четверо, навряд чи вони залишили когось чатувати біля виходу. Принаймні я на це сподіваюсь, тому що іншого варіанту для себе не бачу.