Слава ЗСУ!

Безглуздо занурюватись всередину заводу, блукати по невідомому коридору в надії вийти з якогось іншого виходу.

Голосний звук скляної пляшки розриває тишу недалеко від мене. Це погано. Дуже-дуже погано.

Завмираю на місці намагаючись поглядом відшукати якийсь закуток. Мені потрібно сховатись.

- Я знаю ти десь тут! – Чоловічий грубий голос звучитьехомвідбиваючись від старих стін.

Серце починає битись із подвоєною швидкістю від почутого. Здається ніби кожний стукіт чути на багато кілометрів від мене. Паніка димкою заслоняє очі й розум. Думки метушаться в голові, як божевільні не знаючи, яке прийняти рішення.

Потрібно обрати, що робити. Бігти всередину заводу чи ризикнути(хоча заглиблюватись в незнайоме приміщення теж неабиякий ризик)?...Верчу головою в різні боки, коли ще один звук проноситься майже поряд зі мною Щось велике, важке та металеве зі дзвоном падає на цементну підлогу. Здригаюсь й відкинувши всі думки біжу вперед, всередину заводу, який, мабуть, принесе мені тільки біль і страждання.

Руками розмахую попереду себе, надіючись, що це допоможе не зіштовхнутись із чимось невідомим : наприклад залізною палкою, яка проткне мене, розірвавши тіло на шматки.

Волосся, як скажене лізе в очі не даючи роздивитись коридор. Але все ж таки помічаю у світлі місяця, який неяскраво світить скрізь чорну діру – вікно, що на стінах шматками висить облуплена фарба з грибком. Запах цвілі й смерті, можливо щурів ріже нюх.

Черевики чвакають у чомусь в’язкому та липкому й мимоволі я боюсь, що взагалі залишусь боса. Огида від усього, що оточує мене росте із кожною хвилиною.

Завертаю вліво, не впоравшись із власною швидкістю, вдаряюсь об стіну. Стикаю зуби від болю, що немов блискавка стріляє всередині спини. Задихано озираюсь, але нічого не видно. Що робити далі? Куди бігти? Що буде якщо зажену себе в глухий кут?

Голосний звук кроків, що підступають ближчелякає до нестями. Серце несамовито б'ється у грудях. Страх розповзається павутинням по тілу затуманюючи розум.

Обертаюсь обличчям до коридору й біжу далі. Ніби сп'яніла на кожному повороті в якийсь бік вдаряюсь об шершаві стіни. Фарба шматками чіпляється до кашемірового пальто.

Несподівано двері поряд, які я в темряві навіть не помітила, відчиняються й хтось хапає мене за комір затягуючи усередину. Скрикую, але холодна рука затуляє рота й носа не даючи зробити подих.

- Попалась! – Голос впізнаю одразу. Фрол. Тривога молотком товче в голові.

У нього є пістолет!

Легені печуть від нестачі кисню, але Фрола здається це не хвилює. Обертає мене до себе обличчям й штовхає у груди. Відлітаю назад, боляче вдаряюсь в стіну й сповзаю, як мішок на підлогу. Стогін мимоволі виривається з грудей.

- За що?... – Хриплю не своїм голосом.

Фрол повільно підходить до мене й присідає навпроти.

- Гра. Це просто гра, дівчинко. Скажеш дякую Бою. Якби не він, на твоєму місці була б інша.

Мовчу. Відвернувши голову оглядаю кімнату ніби це може мені чимось допомогти. Два поламаних стільці, стіл догори ніжками, дві тумби з розкиданими по ньому папером. Вікно з ще стоячими в дерев'яній рамі уламками скла. Й повно різноманітного сміття: скляні пляшки, обгортки від чипсів та ще чогось. Ось і все. Це мені нічим не допоможе.