Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доля чи випадковість

- Ти думаєш зможеш піти звідси разом із нею? – Голос хлопця змінюється на низький та гидкий. – Так не буде.

А потім Фрол б`є кулаком Артему прямо в обличчя. Скрикую від несподіваності й беру його за руку, поки він похитуючись намагається знайти рівновагу. У відповідь стискує мою долоню сильніше силуючись підбадьорити мене.

Недоумок б`є ще раз, сильніше, й Артем відштовхує мене вбік. Вирівнюється завдає удару у відповідь. З диким криком Фрол летить на нього кидаючи його на підлогу й сідає зверху. Артем викручується немов дзиґа й опиняється зверху, тримає його за руки й нахиляється до вух хлопця.

- Ми зараз підемо звідси, а ти нічого не зробиш. Борг я виплачу, але не так. Ти зрозумів?

Фрол нахабно всміхається й відповідає:

-Нікудити не підеш. І вона також. Вона оплата. Це моє останнє слово, Бой.

Скидає Артема з себе й починає копати ногами. Мій крик повний жаху проноситься по кімнаті. Поглядом знаходжу пістолет й беру його до рук.

- Зупинись.

На диво Фрол зупиняється. Повільно обертається й дивиться на мої тремтячі руки, які міцно стискають холодний метал.

- Стріляй. – Розкидує руки в боки. – Стріляй дівчинко, тому що якщо не вистрілиш, ти звідси ніколи не вийдеш.

Краєм ока бачу, як Бойко встає й підходить до мене. Обхоплює мої руки своїми й забирає зброю.

- На рахунок три вибігаєш з кімнати. Я за тобою. Зрозуміла?

Киваю головою, немов заворожена спостерігаючи, як цівки крові стікають з рота Артема.

- Один. – Каже він. – Два. – Дивиться на мене поглядом повним каяття. – Три. Біжи.

Вибігаю з кімнати й чую постріл, а потім неймовірну тишу.

14

Чекаю поки Артем вийде з кімнати, а потім, схопивши мене за руку, разом біжимо лабіринтами коридорів до виходу з цього пекла. Дихання важке та збите. Сморід стоїть такий, що нутрощі вивертаються назовні. В паніці постійно обертаюсь назад вдивляючись в темряву коридорів. Артем міцно стискає мою руку й майже тягне за собою. Фізично я повністю стомлена, а про моральний стан навіть не хочу замислюватись.

Раптом чую звук інших кроків, які поспіхом шаркають по підлозі. Страх стискає груди в жахливому передчутті.

- Артем. – Шепочу до нього.

- Я чую. – Відповідає й починає вести мене швидше.

Деякий час блукаємо в заплутаних переходах, але нарешті бачу світло місяця скрізь напіввідкриті дерев'яні двері. Бойко тягне мене ще сильніше за собою. Діставшись виходу, тишком зігнувшись навпіл висковзаємо надвір. Йдемо скрізь голі кущі й дерева, намагаємось обминати металеві труби, якими всипаний двір. Ховаємось за грудамиметалобрухтуй нарештівинирюємоза бетонним парканом.

Артем заводить нас у лісосмугу, ховаючи в нічній темряві від переслідувачів. Зупиняється й обертається до мене так і не відпускаючи руки.

- Пробач Ліро. Я… - хапається за своє волосся немов хоче його видерти – Такого не повинно було статися… Це моя вина і я не знаю чи зможеш ти колись на мене дивитись, як дивилась до цього.

На диво у мене в голові пусто. Я не знаю, що йому відповісти на ці слова. Мені боляче від такого вчинку і я не розумію, що могло викликати такі дії. Помста у вигляді Ліри – наживки це не нормально.

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.


Останній коментар

Тетяна 14:26:51

Книга бомбезна, давно такого не читала!
Автору браво!Прочитала за декілька
годин, немогла відірватися, я немов була
разом із Лірою та Артемом,
співпереживала, тікала разом від
Фрола.Книга зачаровує


Admin 21.01.2019

мається на увазі видалення користувача із ніком що сталін
який був катом і якого жодна адекватна людина прославляти не може


Admin 21.01.2019

декомунізація у нас


Додати коментар