Слава ЗСУ!

- Поговоримо потім. Думаю зараз потрібно якнайшвидше втекти звідси.

Артем киває головою уникаючи дивитись мені на обличчя.

- Тут недалеко є дорога. Квартира де ти жила ще ваша?

- Так.

- Ключі?

- Є із собою.

- Тоді думаю нам потрібно туди. Їхнє авто ми взяти не можемо, а викликати таксі небезпечно. Про ту квартиру ніхто не знає… Це наш єдиний шанс.

- Я зрозуміла. Ти дорогу точно знаєш?

Бойко знову киває й ми починаємо пробиратися між сухими деревами. Гілки постійно чіпляють моє волосся, а черевики нещадно зіпсовані. Гомін голосів роздається десь позаду нас. Не маючи часу на роздуми починаємо бігти. Артем веде мене слідом за собою,перепригуючичерез повалені стовбури і ями. Здається, що душа впала до п’ят, такий страх пронизує мене з середини. Навіть не дивлюсь під ноги. Просто біжу, майже лечу слідом за винуватцем нашої шаленої пригоди. Важке дихання – моє і його – лунає занадто голосно. Острах, що нас знайдуть саме через ценав'язуючимголосом шепоче у голові.

Ноги тонуть у багнюці, залипаючи там.

- Швидше. – Шепоче Артем.

- Намагаюсь. – Відповідаю струшуючи з ноги в’язкий бруд.

Біжимо далі. Відчуваю, як по спині повзуть струмочки поту. Волосся прилипає до лоба й постійно падає на очі заважаючи уважно дивитись уперед.

- Ще трохи.

Голос Артема лунає глухо, хоч і роздається зовсім поряд. У вухах у мене шумить від швидкого бігу. Зупиняюсь, розуміючи, що більше просто не можу. Схилившись навпіл впираюсь долонями в брудні джинси стискаючи свої коліна. Засапана й втомлена прошу дати мені секунду для відпочинку.

- Не можна. – Артем підходить до мене й тримає за талію. – Потрібно бігти. Наше щастя, що Фрол ще не стріляє.

- Він же не повний придурок, щоб стріляти. Поліція почує звук пострілу. – Відповідаю, відкидаючи волосся за спину. – І це не наше щастя. Все це… - Вирівнююсь й обвожу поглядом дерева – Це твоя вина.

- Моя. – Одразу ж відповідає й проводить подушечками пальців по моїйскулі. – Але зараз потрібно втекти. Все інше потім.

Дивлюсь на нього, не відхиляючись від дотику, занадто довго. Через це не помічаю, що шум кроків наших переслідувачів занадто близько, але помічає він. Без слів тягне мене далі по багнюці, намагаючись обминати занадто глибокі на його погляд ями.

Нарешті виходимо на дорогу по якій, як і в попередній раз швидко їдуть вантажні автомобілі грюкочучи металом. Здається, що асфальт труситься від важкості фур під ногами. Без слів перебігаємо дорогу й вируємо між будинками, які одразу виростають на узбіччі. Артем веде мене темними закутками дворів, ніби це не перший раз коли він тут біжить в такому темпі.

Добігаємо до мого старого будинку й практично залітаємо у під’їзд. Біля ліфта видихаємо з неймовірним полегшенням, що нам вдалось втекти, в унісон.

Мовчки заходимо до квартири не вмикаючи світла. Черевики скидаю в маленькому коридорі і йду у кімнату. Там вже вмикаю світло. Джинси, пальто й майка зіпсовані назавжди. Обертаюсь до Артема який виглядає не набагато краще. Він так само весь у багнюці як і я. Ковтаюкомоку горлі й говорю: