Слава ЗСУ!

- Ти помиляєшся.

На цих словах Артем виходить з палатизіштовхнувшисьв дверях з лікарем.

- Ваша мати вже їде до вас. Все буде добре.

- Дякую.

Лікар виходить в коридор, а я відчуваю як сльози образи стікають до шиї, гублячись в волоссі. Що ж це за людина така, цей Артем. Протаранив мене машиною, дякую хоч в лікарню завіз, а потім сам заводить розмову прогрошіще й погрожує. Він не простосамозакоханий, він наглий таневихований, якщо думає, що його гроші комусь потрібні.

* * *

Через деякий час мама залітає в палату зісльозамина очах,постійноповторюючи моє ім'я.

- Ліра, донечко, як же так? Хто це зробив?

- Мам, заспокойся. Все добре. Лікар сказав декількаднів потримає мене в лікарні, а потім випише додому.

- Ох, Ліра...

Мама сідає поручи, обережно обнімає за шию плачучи мені на плечі.

- Ліра, а як же та людина яка тебе збила? Поліцію викликали?

- Ні мам, він сам мене привіз в лікарню і заплатив за лікування, на цьому мийрозійшлись. Я сама винна, вискочила на дорогу не подивившись уважно посторонах. - І чому я захищаю цього Артема? Адже це не я вискочила на дорогу, це він занадто швидко їхав у дворі. А ще цікаво, що такий хлопець із таким автомобілем робив у нашому бідному районі?

На цьому мамині схлипи не закінчились, але вона посиділа біля мене ще деякий час, а потім знову вимушена була повернутись на роботу.

Чотири дні я пролежала в лікарні під наглядом Андрія Михайловича. Всі ці дні мені змінювали пов'язку на ребрах, щось кололи у вени, і перевіряли мій стан здоров'я майже кожну годину. Від такої увагивже нудило і я мріяла простіни нашоїмаленької, алетакої рідної квартири.

Виписуючи додому, лікар дав спеціальну мазь для гематоми на ребрі, наказав два рази на день змащувати її. Не забув нагадати, що будь які фізичні навантаження заборонені і якщо мене щось буде турбувати звертатись до нього. Але навіть якщо так і буде,навряд чия прийду до Андрія Михайловича, адже скоріш за все цепроплаченийлікар Артема, і йому не потрібно взагалі щось знати про мене. Хоч Артем більше і не з'являвся з погрозами на мій намір відібрати в нього гроші. Але спілкуватись і хоч якось зіштовхнутись з такою людиною зовсім не хочеться.

Поїхавши додому я занурилась у вступні екзамени,повністюзабувшинеприємнийінцидент. Добре,я збрешу якщо скажу щоповністю, але майже...а майже це практично означає, що я Артема не згадувала. Скоріше я згадувала його красу і прекрасні очі, і в моїх спогадах він не відкривав свого рота з якогосиплютьсяобразитанеприємності.

Ліза іноді казала, що могла вийтипрекраснаісторія нашого знайомства. Артем по її словам мав закохатись у мене з першого погляду, носити квіти пачкамиізапропонувати заміж. Я тільки сміялась, відповідаючи, що ми живемо у реальності, а не в кіно і тому таким мріям неможливо стати правдою. Але Ліза не здавалась, розвиваючи свою фантазію про мене з Артемом з кожним днем все більше і більше. Підкінецьце вийшов навіть блокбастер зелементамибойовика. Я не жалілась на це. З Лізою справді було весело.