Слава ЗСУ!

- Саме збирався все пояснити. – Погляд одразу стаєхмурішимйз'являєтьсяневесела посмішка.

- Добре. Я слухаю.

- У Фрола є щось типу підпільного ігрового клубу: покер, блек-джек та інші ігри. Клуб знаходиться за містом в зачиненомубудинкуз високим парканом, охороною й відеокамерами. Тільки ставки там не фішки (гроші), ставки чуже життя. – Втягує повітря в легені й сумно дивиться на мене. – Спочатку, коли я тільки туди потрапив з Єгором та – запинається – блондином –Сашею, який обізвав тебе повією, нам, як новачкам дозволили грати на фішки відповідно за столом для новачків. Але я дуже хотів потрапити за зачинений полог важкої тканини де гра ведеться на життя. Ну й потрапив.

Здивовано дивлюсь на Артема відкривши рота. Боже, що це ігри такі на чуже життя? Як взагалі життя може бути ставкою у картах?!

- І що далі?

Артем вимикає чайник й наливає гарячу воду у чашки. З якимось відстороненим обличчям спостерігає як пар від чаю підіймається доверху, а потім продовжує.

- Вигравши велику суму у покер я попросив Фрола пустити мене в ту кімнату де життя інших людей було ставкою. Я знаю, що це низько й не робить мене кращим у твоїх очах, але я був настількизломленийновинами про своюсім'ю, що все чого хотілось на той момент – це зламати інше життя. Я відчував як лють, гнів, ненависть вирує у мені ураганом. Фрол не відмовив. Пояснив правила й сказав, що якщо хтось про це дізнається я не жилець.

- Але ж ти знав про це. Значить це не таємниця.

- Знати Ліро й бачити – це різні речі.

- Ну а Єгор і Саша де були?

- Запологомїх не було. Вони не приймали участі в цьому… В руйнуванні чужих життів.

Відпиваю чаю трохи обпікаючи язик.

- Продовжуй.

Артем винувато дивиться в мої очі й починає розповідати далі. З кожним словом його голос стає все тихішим.

- Спочатку я вигравав. Було весело полювати на інших дівчат. Ми просто грали. Нічого не робили. Ніхто їх не ґвалтував і не бив. Ми просто відстежували їх натериторіїяку обирав Фрол.

- Це були програні дівчата іншими гравцями?

- Так. І всіх спіймав я. – Артемвідвертаєтьсявід мене й довго дивиться у кухонне вікно спостерігаючи зазірвавшимсявітром, який ганяє жовте листя у повітрі. – Я отримував задоволення уявляючи який страх вони переживали. Після того, як вони опинялись у моїх руках я передавав їх Фролу.

- І що з ними було далі, Артем? Ти думає він їх відпускав?

- Тепер знаю, що ні. Я…. Боже… Це так підло й ганебно.

- А полювали на них ті хто виграв?

- Так.Програвшийне приймав участі.Програвшийтільки казав на кого буде полювання й дзвонив дівчині, щоб та приїхала в призначений час в обрану Фролом місцевість.

- А потім? – Пошепки питаю. – Ти програв?

- Так. – Відповідає йсхиляєголову до низу. – Я запропонував тебе. Під впливом постійного алкогольного сп’яніння і ненависті до всього навкруги я думав це найкращий спосіб помститись тобі.

- Ти сказавтелефоном, що не звинувачуєш мене у тому, що трапилось. Я не повірила…Але я хотіла тебе побачити, зрозуміти, що з тобоюкоїться. – Мій голос тихий й пустий. Та й відчуваю себе спустошено після почутого.Інтуїціяпідказує, що Фрол не зупиниться. Я бачила його обличчя, бачила цю довбану гру. Тепер яіАртем мішені. – І чому ти приймав учать у полюванні на мене?