Слава ЗСУ!

- Ліро, потрібнозав'язуватиіз переглядом американських фільмів. Наша поліція навіть пальцем не ворухне.

- А я думаю потрібно спробувати. – Ображено відповідаю.

- А я думаю потрібно спробувати дещо інше, раз ти не проти наших поцілунків…

- Я проти. –Виставляюруку вперед зупиняючи його.

- Ага.

Артем підіймає мене на руки й несе на диван у кімнаті. Обережно кладе на нього й розміщується зверху. Повільно проводить язиком по моїм вустам уважно спостерігаючи за реакцією на це. Вдоволено всміхається не помічаючи опору й занурює поцілунок глибше граючись із моїм язиком. Руками ніжно торкається мого обличчя. Здається, що впивається нашою близькістю – це останнє про що думаю, до того, як мій розум повністю губиться у гаммі почуттів.

Бойко спускається нижче, торкаючись гарячими губами оголеної шкіри живота. Ніби струмені току від цього проходять по тілу.

- Я знаю, що не заслуговую цього, але ти така гарна. Пробач мене. Я буду вимолювати твого прощення вічність, якщо буде потрібно. Якби я знав, до чого це приведе вдарив би сам себе ще влітку.

Тепло від почутого розливається в середині мене латаючи рани на душі. Розумом не вірю Артему, але серцем я повністю його. Біль за те, що він пережив, за його біль тривожить моє серце. Я розумію, чому Бойко так себе поводив. Справді розумію. Від зради батька, хоч і не навмисної, Артем просто втратив розум.Будь-якійлюдині важко, коли все що їй звично, все що вона любить – ламається.

Телефонний дзвінок перериває мої думки й поцілунки Артема.

- Так. – Відповідаю. Дзвонить Антон.

Від почутого телефон випадає з рук. Сльози водоспадом починають текти з очей. Серце майже зупиняється.

- Що сталось? – Стривожено питає Артем.

-Мама… - не закінчую речення й схлипую.

16

- Мама в реанімації, це все що сказав Антон. – зі сльозами на очах відповідаю на німе питання в очах Артема.

- Він більше нічого не сказав? - питає, тісно притискаючи до себе й погладжуючи заспокійливими рухами по спині.

- Ні.

Артем залишає мене на дивані, деякий час щось робить на кухні, а потім приносить чай.

- Пий поки що. Зараз поїдемо до твоєї мами.

З вдячністю беру у руки чашку, роблю перший ковток. Відчуваю себе спустошеною, розгубленою. Простотупа більпульсуючи розливається у грудях від переживань та багатьох різних думок. Що з нею сталося? Чому вона в реанімації? Можливо потрапила в ДТП? І чому Антон мені нічого не сказав?

Артем сидить поряд тримаючи у руках телефон постійно кидаючи у мій бік погляди, немов боїться, що зроблю щось нерозумне, небезпечне, ніби золи я можу нашкодити сама собі. Набирає чийсь номер, чекає пару секунд, коли я чую голос Антона на другому проводі.

- Так. голос мого батька стомлений та глухий.

- В якій лікарні, тато? - Тон Артема дзвінкий та напружений.

Як заціпеніла, з відчуттям, що це відбувається не зі мною чекаю на новини від Артема, щоб одразу поїхати туди. Для мене це вже все занадто. Здається, що з появою у моєму житті чоловіків із прізвищем Бойко, воно розпадається на шматки: мілкі, крихкі, які вже ніколи не скласти до купи. Спочатку знущання, ненависть, потім новий батько, завод, втеча та дикий страх, а тепер мама. Відчуття, що ця сім'я магнітом притягує щось погане, темне та негативне. Складається враження, що це доля насміхається наді мною із мамою, зіштовхнувши нас з двома однаковими чоловіками, так схожими один на одного, але не рідними. Можливо це випробування? Можливо я маю щось зрозуміти? Але що?!