Слава ЗСУ!

- Ліра. - Голос Бойко проникає в мої думки витягуючи мене із роздумів. - Поїхали. Я вже викликав таксі.

- Добре. Дякую.

- Це найменше, що я можу для тебе зробити....- прочищає горло - після вчорашнього й не тільки.

Просто киваю головою у відповідь. Зараз мені важко взагалі про будь-що розмовляти чи навіть думати. Зараз я хочу побачити маму, переконатись, що причина чому вона в реанімації не серйозна і це все лікується при належному догляді.

Через пів години заходимо в хол лікарні. Запах медикаментів одразу вдаряє в ніс. Ніколи не любила його. Це та ж сама лікарня, де була я декілька місяців назад, коли Артем мене збив. Чомусь спогади про це обрушуються на мене варто переступити поріг. Андрій Михайлович, той самий лікар зустрічає нас на першому поверсі. Він нічого не каже, крім " Йдемо за мною ". Його тон стомлений та виглядає сірим на фоні того, яким він був влітку зі мною. Ноги підкошуються від передчуття поганих новин. Серце калатає мов хоче вискочити із грудей через те, що йому просто вже набридло бути на грані поганого та ще гіршого. Артем бачить мій стан. Простягає руку та підтримує за талію, поки йдемо білими коридорами, проходячи безліч пластикових дверей. Він також мовчить, тільки деколи стривожено дивиться в мій бік, а потім переводить погляд уперед, роблячи дірку у спині лікаря.

Нарешті нас приводять у простору, світлу палату. Антон сидить схилившись над ліжком, тримаючи маму за руку, поки вона... Стогін болі виривається з мене. Вона лежить із різними трубками на обличчі та руках. Лікарняне обладнання нав'язливо пищить, викликаючи у мене внутрішню відразу. Андрій Михайлович нас залишає, тихо прикриваючи двері палати. Антон встає мені назустріч, здивовано переводячи погляд з мене на Артема, але бачу, що вирішує залишити це на потім.

- Артем, - підходить до нас, обіймає сина, - Ліро - потім обіймає мене, - радий вас тут бачити...разом.

- Що сталось? - Питаю й займаю місце де тільки що сидів батько.

- Вчора ми вирішили поїхати за місто, подивитись на нічні вогні. Ти ж все одно була у Лізи, хоча я вже в цьому не впевнений. Повертаючись додому під ранок ми потрапили в ДТП. Машина виїхала нам на зустріч порушивши всі правила дорожнього руху. Удар прийшовся у бік пасажирського сидіння. Не знаю, донечко, як так, що я цілий. Це так неправильно. - Важко зітхає та встає поряд зі мною, поки Артем підпирає спиною стіну.

- А той водій, що? - Питаю.

- Помер на місці.

- Зрозуміло.

- Мені так шкода. Як би я знав....Я б ніколи не поїхав...

- Ти не міг знати, Антон. - Відповідаю.

- Що кажуть лікарі? - Подає голос Артем.

Батько повертається до нього зі слізьми на очах. Він нічого не каже, тільки хитає головою і мені все зрозуміло : прогнози невтішні. Беру маму за руку та й тихо плачу. Не можу себе ніяк стримати. Біль роз'їдає з середини, топить мене в собі. Здається, що я захльостуюсь ним. Він переповнює, виливається через край.Боже, за що??? Чому??

Відчуваю запах свіжості та осіннього листя поряд та одразу якось стає спокійніше. Артем кладе руки мені на плечі й просто мовчить. Тут і не потрібні слова. Важко щось сказати втішне, коли ти знаєш, що вже нічого не зміниться, що вже не буде так, як було.