Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доля чи випадковість

Двері у палату відчиняються впускаючи холодне повітря із коридору. Андрій Михайлович проходить до нас, встає з іншого боку від мами й каже:

- Хочу сказати - одразу починає - що шансів на життя майже немає. Ми штучно, за допомогою ліків підтримуємо її, але думаю потрібно готуватись до гіршого.

Гіркі сльози розчарування одразу ж починають текти по обличчю. Я навіть не контролюю це, але хіба взагалі повинна?

Бойко сильніше стискає мої плечі, нахиляється ближче до мене й каже:

- Хочеш ми всі вийдемо і ти побудеш з нею?

Повертаю до нього голову уважно роздивляючись відчай в очах, напевно такий же як і у мене.

- Ні. Не хочу. Побудьте тут двоє. - Шепочу.

Лікар ще деякий час перемовляється з Антоном відійшовши до вікна. Спостерігаю за ними: голова батька опущена донизу, руки у кишенях штанів. Артем весь цей час не відпускає мене, поки я стискаю мамину руку. До вуха долітають деякі слова :

"- Антон, ми намагаємось, зрозумій, та шансів немає. - Говорить Андрій Михайлович".

" - Ти ж один із найкращих лікарів, невже неможна нічого зробити?... Боже... Я тільки її знайшов. "

" - Я не можу тобі дати надію. Це буде чудо, якщо Марія залишиться живою ".

Після цього лікар виходить з палати, кинувши на останок, що ще годину ми можемо побути, а потім нам потрібно буде піти.

Троє сидимо біля мами. Антон з іншого боку, так само як і я, тискає її долоню. Артем теж не зрушив з місця залишаючись позаду мене. Година проходить у повній тиші. Чути тільки, як цокає годинник.

- Потрібно йти Ліро. - Каже Антон й встає зі свого місця.

Підходить до мене, знову повторюючи ті самі слова. Повільно підіймаюсь. Відчуття ніби я знову за кимось спостерігаю, ніби це не я годину просиділа біля блідої мами, яка обвита трубками, а поряд монітор екрану показуючи слабкий стук серця.

Разом йдемо до виходу з лікарні. Антон веде нас до свого авто, але я бачу, як губиться Артем. Він не знає, що робити, їхати з нами додому чи залишити мене і тата. Але батько повертається біля пасажирських дверей, дивиться на Артема та на мене.

- Ти ж їдеш з нами? Так ?

Артем зітхає якось з полегшенням. Троє сідаємо в авто: Антон на місце водія, ми позаду.

Приїхавши додому заходжу у квартиру з відчуттям, що я тут була тисячу років назад. Яскраве та світле приміщення пахне мамою та її сміхом. Немов у тумані йду до себе в кімнату, помічаючи на собі погляд чоловіків. Артем йде за мною, тихо прикриває двері, поки я вмощуюсь на ліжку. Зачинивши їх лягає поряд, кладе мою голову собі на плече та й тихо щось наспівуючи гладить по спині.

Чи знаєш ти, як сильно душу б'є безжальний дощ?

Так ніби він завжди чекав лише мене.

А як болить зимовий спокій нашого вікна,

Ніжно пастельний, як твій улюблений Моне.

Така як ти

буває раз на все життя

і то із неба.

Така як ти

Один лиш раз на все життя

не вистачає каяття,

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Сталин 20:57:58

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Сталин 20:56:46

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Stefaniya 20:40:53

Шановні читачі, стиль військова історія стоїть помилково) Все інше вірно)


Додати коментар