Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Доля чи випадковість

Захоплена гнівом від голови до п'ят вилітаю з кухні в кімнату. Залишившись наодинці вмикаю музику й просто дивлюсь у стелю розмитим поглядом.

17

Заснувши із болем у грудях бачу кусочки свого життя: ось мама посміхається мені, коли забирає з садочка, перший дзвоник, останній, прогулянка по парку, кафе, морозиво, мої сльози, коли пішов тато... Все це тепер сіре без її присутності. Постійно прокидаюсь виринаючи зі сновидінь. Обличчя вологе від сліз. Навіть уві сні біль не проходить, навпаки, стає сильнішим.

Прокидаюсь о шостій ранку, про що сповіщає будильник біля ліжка. Про себе рахую скільки минає часу, поки все-таки змушую тіло підійнятись й зустріти новий день. Проходжу на кухню, попередньо вмившись та почистив зуби, але там нікого немає. Квартира тиха та порожня. Ні Артема ні Антона. Відчуваю сором, за свої вчорашні слова. Ніхто не винний в тому, що доля забрала життя чудової жінки. Антон так само страждає, як і я. Безцільно ходжу із кімнати у кімнату. Сліз вже немає, напевно я їх виплакала учора. Залишилась тільки біль, яка чорна діра поглинає все хороше, яка їсть мене з середини. Повертаюсь назад у ліжко й без будь-яких думок дивлюсь на стелю. Я не знаю, що мені робити далі. Як жити без людини, яка все життя була поряд, яка любила мене найбільше у світі? Як мені впоратись із цією втратою та зібрати життя по уламках до купи? Що взагалі люди роблять, коли горе, без стуку, заходить в їхній дім, серце?

До першої години дня я так і не зрушую з місця, роздивляючись свою кімнату ніби вперше побачила, а потім дзвонить телефон. Це Ліза.

- Привіт. - Одразу відповідаю на дзвінок. Від довгого мовчання голос сухий та грубий.

- Ліро... Привіт. Артем мені розповів, що сталось. Мені так шкода. Хочеш я приїду?

- Ні. Пробач, але зараз не хочу нікого бачити.

- Добре. Я розумію. Я ще передзвоню. Тримайся. Я тебе люблю. Ти не одна у своєму горі.

- Дякую Ліз. - Після цього кладу слухавку.

Не хочу ні з ким розмовляти. Все, чого хочу, щоб мама була жива, щоб нічний дзвінок мені тільки наснився, але реальність на жаль сурова й нещадна.

Ввечері Антон та Артем приходять додому. Я зустрічаю їх на порозі. Антон без слів розуміє моє німе вибачення й просто обіймає, шепочучи, що все налагодиться, що він поряд. Мені напевно має стати легше від цих слів і я справді відчуваю, що хоча б не одна, та біль чомусь все одно не минає.

За вечерею Антон розповідає, що ходив по справах, домовлявся про похорон Марії. Він навмисно не розповідає все у мілких деталях, але я розумію, що потрібно було вибрати труну, знайти місце де відбудуться поминки... Артем весь цей час мовчки їсть, просто слідкуючи за моєю реакцією на слова тата. На його обличчі біль та смуток. Не знаю чим це викликано, моєю втратою матері, чи тим, що Фрол у нас скоріше за все на хвості...

Вночі, коли після гарячого душу, під яким я виплакала ще море сліз, закутуюсь в ковдру та накриваюсь із головою. Довго не можу заснути, але потім відчуваю, як матрац ліжка прогинається поряд. Знайомий запах осінньої свіжості закутує мене в свої обійми.. Присутність Бойко трішки заспокоює, що дивує мене. Дивно й те, що він взагалі прийшов. Іноді мені здається, що наше з ним порозуміння в маленькій квартирі лише наснилось, але ось він, поряд, притискає до грудей, шепоче, що хотів би забрати мій біль собі, і як він жалкує, що був недоумком. Під монотонний говір я провалююсь у сон без сновидінь.

Попередня
-= 48 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

Сталин 20:57:58

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Сталин 20:56:46

понаписують бозна що, а потім виправдовуються)


Stefaniya 20:40:53

Шановні читачі, стиль військова історія стоїть помилково) Все інше вірно)


Додати коментар