Слава ЗСУ!

* * *

Місяць після похорон матері Ліри.

Тридцять днів пройшло з моменту, коли мама покинула цей світ. За ці дні я встигла ні тільки тонути в горі по втраченому, а й звинуватити її у тому, що взагалі посміла мене покинути. Потім знову повернулась до меланхолічного стану.

Через сім днів після того, як труна мами опустилась під землю, Антон поринув із головою у роботу, щоб не мати змоги думати про кохання свого життя, але я бачила, що ввечері він так само, як я мовчки страждає, захльостуючись у темноті слізьми.

Весь цей час я не відвідую університет. Просто не можу. Та й не хочу. Не хочу бачити ці погляди, які будуть кричати, нагадувати, що мами немає. Не хочу спостерігати за їх оманливо співчутливими обличчями. Артем теж не ходить туди, тому що залишається зі мною. Він постійно підтримує мене, намагаючись не дати впасти у прірву відчаю та болі. Одного разу йому вдається вмовити мене вийти на двір, як раз в останній день листопаду, коли йде сніг, кружляючи у світлі ліхтарів, поки я плачу, розуміючи - це перша зима без мами. Я не хочу зустрічати її без неї, але мушу... В мене просто немає вибору.

Першого грудня, ввечері, коли Артем знову навмисно тягне мене на відкриття новорічного ярмарку, я розумію, що як би там не було - життя іде. Залишається лише біль за втраченим. Як тільки ми проходимо різдвяну прикрашену арку з мигтючими ліхтариками, Артем каже:

- Ти не можеш вічно нести це в собі. Думаю вона б не хотіла, щоб ти так розпоряджалась кожною хвилиною свого життя.

І це дивно, що я згідна з його словами. Мама б не хотіла, щоб я втратила себе у горі. Все про що вона мріяла - моє щастя. Тому одразу ж вирішую стрепенутись й взяти себе до рук. Я повинна зібрати волю у кулак та довести сама собі, що сильна, що можу впоратись із цим.

Артем тягне мене до тільки що відкритого кіоску з новорічними іграшками, масками я посміхаюсь, по справжньому посміхаюсь: щиро й радісно. Думаю мама дивиться за мною зверху та радіє, що все-таки знаходжу у собі сили йти далі, а не тонути у болоті відчаю.

- Не хочеш собі цього оленятка? - Питає Бойко тримаючи в руках північного Рудольфа.

- Хочу. - Тихо шепочу.

Бачу, як зелені очі хлопця починають сяяти від моїх слів, або це просто відблиск вогників, але вираз його обличчя говорить сам за себе: радісний та щасливий.

Купивши Рудольфа відправляємось в один із пабів поряд, де повним ходом продається глінтвейн, аромат якого тягнеться через всю ярмарку розповсюджуючи запах гвоздики, апельсину та паличок кориці. Втягую повітря носом й тримаючись за руку Артема входимо всередину. Дизайн приміщення виконаний в темно - коричневих кольорах:стіни викладені цеглою, яка стерта для краси, на них висять картини з зображенням алкогольних напоїв та американських міст. Круглі столики з м'якими кріслами розкидані по залу в спеціальному хаосі. М'яке, неяскраве світло не заважає очам, а навпаки створює відчуття таємності та інтимності. За барної стійкою стоїть бармен протираючи скляні кухлі.Позаду нього в ряд виставлені пляшки з віскі, ромом, горілкою та іншими напоями.

Сідаємо за один зі столиків. Одразу ж підходить офіціантка, запитуючи, що замовимо. Я обираю гарячий глінтвейн з сосисками гриль, а Артем холодне пиво й бургер. Очікуючи замовлення перебираю пальцями приємну на дотик тканину різдвяної іграшки. Чомусь з'являється відчуття, що Рудольф принесе мені трішки спокою та відпочинку від горя. Він стане чимось, що буде символізувати вихід із глибокої моральної травми, яка закопала мене в землю, як і маму з єдиною різницею - я все ще жива. Я можу дихати, розмовляти, бачити як заходить та прокидається сонце, як сніг кружляє опадаючи на сухе, жовте листя вкриваючи землю білою ковдрою.