Слава ЗСУ!

- Я радий, що ти трохи отямилась.

Офіціантка приносить наше замовлення, швидко ставить на стіл і йде геть.

- Артем, - починаю, - я хочу дещо тобі сказати. Не перебивай тільки. - Хлопець із цікавістю спостерігає за мною, робить перший ковток пива й відкидається на спинку крісла склавши руки на грудях. - Я хочу подякувати тобі за все, що ти зробив за цей місяць. Ти не повинний був бути поряд та дивитись на всі мої істерики, слухати образливі слова, але ти це робив. Дякую. Дякую, що просто був поряд. За Рудольфа. За сьогодні. Твоя підтримка дуже важлива для мене.

Закінчую віддихуючись. Навіть не помітила, що поки говорила, не зробила жодного ковтка повітря.

- По другому і не могло бути. Тому не дякуй. Я радий, що ти змогла закрити в собі все погане, що відчувала. Але я хочу, щоб ти знала, твоя реакція - це нормально. Ти втратила близьку людину і я.... Якби я міг, то забрав би кожну секунду твого болю та відчаю собі.

- В мене є ще питання. Можна?

- Звісно.

Поки Артем жує бургер роздумую, як краще запитати про Фрола. Пройшов місяць і я його поки не бачила на порозі, але це не означає, що він не прийде.

- Фрол. Що ми будем робити із ним і твоїм боргом? Як заплатимо, якщо гроші його не цікавлять?

- Не хвилюйся за це. Тебе він не дістане. Він не знає де ти живеш....

- Але він знає всю нашу складну ситуацію з батьком - перебиваю - і не думаю, що дізнатись адресу викличе труднощі.

З хвилину Бойко мовчить. Вираз його обличчя ніякий, там не має ні граму емоцій.

- Я буду поряд. Він нічого тобі не зробить. Взагалі це не те про що ти повинна хвилюватись. Забудьмо, добре? - З натиском говорить. - Давай сьогодні відсвяткуємо твій перший день життя, новий день, де ти станеш сильнішою та впевненішою в собі. Гаразд?

- Добре. - Відповідаю, але все одно не можу зупинитись думати про Фрола. Чому в моєму житті як не одна проблема, то інша??! Чому проблеми з кожним разом все масштабніші та масштабніші?

Залишок вечору проводимо говорячи про новий рік, різдво, зимові канікули. Артем пропонує поїхати в Карпати, але я проти. Не через те, що не хочу, а через те, що не вмію їздити, та навіть стояти на лижах. Але ідея мені подобається, тому ми разом відкладаємо її на потім. Далі розмовляємо про повернення до університету. Я не хочу і боюсь, та Бойко наполягає. Говорить, що я просто повинна зайти із високо піднятою головою і холодним поглядом, щоб інші студенти одразу зрозуміли, що я сильна, я не зламалась. Мені від цих слів стає смішно, адже я зламалась, але Артем впевнює, що про це не знає ніхто крім нього і тата, тому врешті все - таки вирішую почати навчання з наступного тижня.

Розплатившись з офіціанткою, яка весь цей час моргалаяк могла Артему, а він не помічав(на мій подив), ми пішки йдемо в сторону нашої квартири. Завернувши на паркову алею поряд ізярмаркомрозумію, що все буде добре. Я зможу. Зможу жити без мами....якщо поряд буде хлопець, який пахне свіжістю. Звісно, мами, найдорожчої людини у світі мені завжди буде не вистачати, але я сподіваюсь, що час загоїть мої рани.

Артем зупиняється під одним із ліхтарів й притискає мене до себе. Занурюсь носом в його куртку,відчуваючиморозну зимову свіжість. Втягую повні груди повітря, підіймаю обличчя і бачу, як Артем нахиляється до мене ближче. Його холодні губи торкаються моїх, поки маленькі сніжинки тануть на моїх щоках та носі. Посміхаюсь й відповідаю на поцілунок. Артем ніжно пестить мої вуста, обережно, ніби питаючи дозволу проводить язиком по нижній губі. Після цього, важко дихаючи, відсторонюється, цілує кінчик носа й обійнявши за плечі веде додому, розповідаючи по дорозі, що в Карпатах мені неодмінно сподобається. А я....я слухаю розкривши рота, вже мріючи відволіктись від усього поганого, покинути це місто й опинитись в мальовничих Карпатах.