Слава ЗСУ!

- Добрий ранок, Ліро. Сідай за стіл, зараз будемо снідати. - Привітним тоном.

- Добрий. Це несподівано. - Знову посміхаюсь. - А де Антон? Вже пішов? - Питаю, сідаючи на стільчик.

- Так. - Протягує Артем. - Вже пішов. - Обертається до мене, ставлячи на стіл сніданок й на хвилину завмирає від погляду на мою нову зачіску.

- Йому теж важко, зрозумій. - Закінчую свою фразу.

- Я знаю. Знаю. Але..... Після того як я дізнався про все, мені дивно дивитись на нього й не бачити батька. Та й мама поїхала. Чомусь навіть не відповідає на мої дзвінки. - Каже, так і роздивляючись моє обрізане волосся.

Мовчу. А що я можу сказати? Я так потонула у своєму горі, своїх почуттях, що навіть не запитувала в Артема, як йому зараз. Я бачила лише наслідки його гніву.

Думками знову повертаюсь до Фрола. Артем каже, що він мене не зачіпатиме, але як він збирається розібратись із цим всім? Що такого може прийняти Фрол, щоб забути про мене? І чому я взагалі тепер так потрібна йому? А можливо він вже передумав. Пройшло більше як місяць з того часу, можливо він забув. Принаймні я сподіваюсь на це.

Снідаємо мовчки, кожний у своїх думках. Мені не вистачає сміливості сказати, що я співчуваю Артему, що розумію його біль.

- Через пів години потрібно виходити. - Говорить Артем.

Киваю головою так і не промовивши ні слова. Тепер здається, що ми такі далекі один від одного, як ніколи. Він підтримував мене, був поряд, а я просто тонула й жалілась на свою долю ні разу не підтримавши його. Чи пробачила я той вчинок, через який опинилась на старому заводі? Так. Сама не розумію чому, але пробачила. Можливо я просто сама нерозумна й нераціональна людина у світі, та ображатись на хлопця, який хотів мене просто полякати дивно. Якась частина мене все ще звинувачує його у всьому, у кожній невдачі, але думаю це говорить егоїзм. Насправді, напевно я пробачу йому все. Невже це кохання? Тільки воно може бути таким....все пробачаючи на світі.

Відкидаю думки про кохання. Ні, ні й ще раз ні. Так, Артем мені подобається, так за місяць він справді показав, яким може бути з поганої та доброї сторони, але кохання? Я не хочу його кохати, у нас занадто складні відносини для цього. Я не можу взагалі кохати, тому що моя мати тільки померла. Невже це правильно, відчувати крім горя ще й любов до когось?

Через пів години разом сідаємо в джип Артема. В середині мене з'являється неприємне відчуття: не хочу в університет. Бойко ніби відчуває тривожний стан й стикає своєю рукою мою. Кидає підбадьорливий погляд й повертається назад до дороги. В салоні грає лірична пісня від якої настрій тільки погіршується. Ще й темні, важкі хмари висять над містом ніби попереджаючи, що ось-ось погода викине якийсь сюрприз.

Проїжджаємо вулицями вкритими тонким шаром снігу. На деревах сидять ворони голосно каркаючи. Як чудово: мій внутрішній стан повністю відповідає атмосфері навкруги.

Заїжджаємо у внутрішній двір університету. Майже всі студенти зупиняються впізнавши авто Артема.

- Готова. - Питається він глушачи мотор.

- Взагалі-то ні, але вибору немає.

- Немає. - Посміхається. - Вийди й покажи всім, що ти сильна дівчина. Я буду поряд.

Важко зітхаю.

- Думаю їхні погляди більше будуть здивовані через те, що ми разом, а не через те, що я взагалі прийшла.