Слава ЗСУ!

Заходжу у середину, помічаючи, що тепер столова прикрашена до майбутніх новорічних свят. Вирізані сніжинки звисають зі стелі, нависаючи над кожним столиком. Дощиком прикрашені стіни. На вікнах білим спреєм намальовані різдвяні олені, сані діда Мороза й сам дід Мороз.

Посміхаюсь. Гірко, із болем у грудях. Це буде перший новий рік та різдво без мами.

Зітхаючи так, щоб ніхто не помітив, кілька раз кліпаю очима намагаючись зігнати непрошені сльози. Помічаю в кінцістолової Лізуз Єгором та Артемом. Вона теж бачить мене. В нерішучості стою на місці не знаючи чи хоче зі мною спілкуватись. Але подруга встає з місця й прямую до мене широко посміхаючись.

- Ти повернулась. Артем казав, та я не повірила.

Ліза підходить ближче та міцно обіймає.

- Рада, що ти тут, що змогла знайти сили. - Шепоче на вухо. - І щоб ти знала, я все розумію, я не ображаюсь. До речі нова зачіска тобі дуже пасує.

- Дякую Ліз. Дякую.

Разом йдемо до столика. Сідаю поруч з Артемом, який вже привітливо усміхається. Єгор також зустрічає посмішкою.

- Привіт, Ліро - каже, майже одразу перемикаючи увагу на Лізу.

- Як проходить день? - Питає Бойко.

- Як завжди. Перешіптуванням за спиною.

-Хмм, - хмикає, - я не здивований. Не звертай увагу. Скоро вони забудуть.

- Ага.

- Тримай - підсуває до мене тарілку з картопляним пюре, відбивною та салатом, - замовив тобі.

- Дякую.

Боже, я все ще не можу звикнути до такого Артема. Не так давно я саме в цій столовій обілляла його з ніг до голови, а тепер він замовляє мені їжу. І справа не в тому, що мені не приємно, а в тому, що це не звично. Наші відносини, сховані від поглядів інших людей вдома - це одне, і наші відносини тут - це зовсім інше.

* * *

Ввечері, коли ми повертаємось додому Антон вже сидить на дивані у вітальні відкорковуючи пляшку з дорогим віскі. Обличчя Артема одразу хмурніє. Поки роздягаємось, бачу рішучість у його погляді, напевно він хоче відчитати батька за поведінку.

- Стій. - Зупиняю, знімаючи взуття. - Можна я?

З хвилину - Бойко роздумує, але все ж таки погоджується.

- Добре.

Йде у мою кімнату зачиняючи двері. Я ж прямую до тата, сідаю поряд і просто обіймаю. Він здивовано дивиться на мене, але нічого не каже, лише бачу як його обличчя кривиться від болю.

- Як пройшов перший день навчання .....екхм...після перерви? - питається. Бачу, як намагається взяти себе до рук, але не може.

- Добре. - Відповідаю. - Тату....- кажу зібравшись духом - так більше не може продовжуватись. Ти повинний взяти себе до рук.

- Я знаю. - Важко зітхає. - Знаю, Ліро. Просто.... Я просто не можу.

- Знаю. Але ти знаю, ти не один. Я поруч.

Антон довго дивиться у мої очі, ніби шукає у них відповідь на всі свої питання, а потім обіймає.