Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Белькотливий голос завібрував, перейшов у страхітливий вереск. Корін не витримав, кинув меча, заплющив очі і притис долоні до вух. Стояв так, доки відчув на плечі чийсь дотик. Здригнувся - сильно, цілим тілом.
- Вже по всьому, - сказала Вісенна, стираючи піт із чола. - Я ж питала, як у тебе з нервами.
- Що за день, - простогнав Корін. Він підняв меча, заховав його до піхов, намагаючись не дивитись у бік уже нерухомого тіла. - Вісенно!
- Слухаю.
- Ходімо звідси. Якнайдалі з цього місця.
II
Вони їхали разом на Вісеннинім коні лісовим путівцем, зарослим і вибоїстим. Вона спереду, в сідлі, Корін без сідла позаду, обіймаючи її за талію. Вісенна давно вже звикла без ніяковіння тішитись дрібними приємностями, які часом дарувала їй доля, тому з задоволенням спирала свої плечі на груди чоловіка. Обоє мовчали.
- Вісенно? - Корін відважився перший, коли минула приблизно година.
- Слухаю.
- Ти не тільки цілителька. Ти з Круга?
- Так.
- Судячи з того... показу, Майстер.
- Так.
Корін відпустив її талію і притримався за луку сідла. Вісенна гнівно примружила очі. Звичайно, він не помітив цього.
- Вісенно?
- Слухаю.
- Ти зрозуміла щось із того, що та... що оте говорило?
- Небагато.
І знову мовчали. Строкатий птах, пролітаючи над ними серед листя, голосно заскрекотав.
- Вісенно?
- Коріне, зроби мені приємність.
- Га?
- Перестань молоти язиком. Я хочу подумати.
Путівець вивів їх стрімко вниз, у яр, у річище мілкого потоку, що ліниво котився поміж валунів та чорних пнів серед пронизливого запаху м’яти і кропиви. Кінь ковзався на камінні, покритому осадом глини й намулу. Корін, щоб не впасти, знову обхопив талію Вісенни. Він відігнав набридливу думку, що задовго вже блукає самотньо лісами й дорогами.
III
Хутір, солом’яний, дерев’яний і брудний, наче присів серед кривих плотів; він, як часто буває, мав лише одну вулицю й тулився до схилу гори, що височіла над трактом. Коли вони під’їхали, собаки зчинили гвалт. Кінь Вісенни спокійно ступав серединою дороги, не звертаючи уваги на в’їдливих собацюр, що тягли запінені морди до його сухожилків.
Спочатку вони не бачили ані душі. Потім з-за плоту, з стежок, що вели на критий тік, з’явились селяни - підходили повільно, босі й похмурі. Несли вила, палиці, ціпи. Один схилився, підняв камінь.
Вісенна зупинила коня. Зняла руку вгору - Корін помітив, що в долоні вона тримає маленький золотий ножик у формі серпа.
- Я цілителька, - сказала дівчина зручно й виразно, хоч зовсім не голосно.
Селяни опустили зброю, перешіптуючись та переглядаючись. Їх ставало щораз більше. Кілька тих, що стояли ближче, зняли шапки.
- Як зоветься це село?
- Ключ, - долинуло з тиші по хвилі мовчання.
- Хто старший над вами?
- Топін, вельможна пані. Он там його хатина.
Крізь гурт селян протиснулась жінка з немовлям на руках.
- Пані... - схлипнула вона, торкаючись несміливо коліна Вісенни. - Дочка... Аж горить від пропасниці...
Вісенна скочила з сідла, доторкнулась до голівки дитини, заплющила очі.
- Завтра одужає. Не закутуй її так тепло.
- Дякую, вельможна... Хай тобі стократ...
Топін, старший на хуторі, був уже на подвір’ї. Не знав, що робити з вилами, які тримав напоготові. Врешті згорнув ними зі сходів курячий послід.
- Вибачте, - мовив, відставляючи вила під стіну хатини, - пані. І ви, вельможний пане. Часи непевні такі... Прошу до хати. На гостину запрошую.
Вони зайшли.
Топінова жінка, тягаючи за собою двійко солом’яноволосих дівчаток, які причепилися до її спідниці, подала яєчню, хліб і кисле молоко, після чого зникла в коморі. Вісенна, на відміну від Коріна, їла мало, сиділа нахмурена й тиха. Топін блимав очима, чухався й балакав.
- Час непевний. Дуже непевний. Біда нам, вельможні. Ми вівці на руно годуєм, на продаж те руно, а нині купців нема, то й вибиваємо отари, рунні вівці забиваємо, щоб було що в горнець покласти. Давніш купці по яшму, по камінь зелений ходили в Амель, через перевал, там і копальні є. Там і яшму добувають. А як ішли купці, то й руно брали, платили, різне добро зоставляли. Нема нині купців. Навіть солі нема, що вб’єм, за три дні з’їсти мусим.
- Оминають вас купецькі валки? Чому? - Вісенна в задумі раз по раз торкалася пов’язки на чолі.
- А от і минають, - буркнув Топін. - Дорога до Амеля закрита, на перевалі розсівся проклятий Кощій, живої душі не пропустить. То як купцям іти? На смерть?
