Слава ЗСУ!

Він стояв самотньо біля стіни з електрогітарою і весь час ніби чекав на когось. Якби предмети могли говорити, цей столик розповів би, що чекає на людей, які сьогодні мають обов'язково прийти і за якими він дуже давно сумує. В минулому ця невеличка групка людей збиралася тут майже щодня і постійно обирала його. І ось сьогодні столик чекав на них, не наважуючись зрадити своїх старих друзів.

Марно рахувати, скільки разів відкрились і закрились металеві двері. Скільки облич промайнуло крізь них. Та довгоочікувані відвідувачі не з'являлись. Але от пів на четверту поріг переступили три дівчини.

Вони були давні подруги. Колись жили в одному гуртожитку і навчались разом у ВУЗі. Роки навчання промайнули, немов один зблиск, і дуже швидко їм довелося думати про наступне майбутнє. З красивими студентськими мріями довелося попрощатися, і вже на власний розсуд влаштовувати своє доросле життя.

Пройшов майже рік з того часу, як вони бачилися востаннє. І ось доля знову на кілька годин закинула їх у наше місто. Дівчата звісно не втрималися, щоб не зустрітися знову на тому самому місці, де стільки було прогуляно пар і випито пива, а за годинами довгих і палких дискусій відчувалася вся повнота життя.

Отже, вони зустрілись. Першою зайшла і сіла біля стіни Тамара, висока, худорлява дівчина з темним, коричневим волоссям до плечей і великими блакитними очима. Подруги пам'ятали її веселою, життєрадісною дівчиною. Але за час розлуки вона сильно змінилася. У природніх і невимушених колись рухах, з'явилася нервова різкість і напруженість. Але того дня у знайомій атмосфері бару її обличчя знову торкнулась широка посмішка і очі заблищали щасливою радістю зустрічі.

Навпроти неї сіла Софія. Середнього зросту і статури, зі звичайними сірими очима. Природа наділила її всім, що тільки вписується у слово "звичайність", однак тільки забула спитати її особистої думки. А дівчина починала казитись лише при перших його звуках, тож і відносила себе до тієї вільнодумної течії, яка гордо у суспільстві називається "неформалами".

Носила вона довге чорне волосся, проколоту праву брову з красивою срібною сережкою-краплинкою і футболку з написом іноземною мовою, який в один з певних моментів міг бути девізом її життя.

По середині між ними, обличчям до дверей сіла Кіра, красива світловолоса дівчина. З них всіх вона була найсерйознішою і першою влаштувалася на справжню роботу. До нашого міста вона приїхала на семінар, тож одразу після його закінчення поспішила на довгоочікувану зустріч.

Цих дівчат об'єднувало спільне минуле, важливі спогади і та частина життя, яка найпрекрасніша у кожної людини. Але не лише це. Була ще одна річ, до якої вони невблаганно наближалися і яка зібрала їх тут сьогодні та змусила поділитися своїми хвилюваннями і роздумами. В найближчому майбутньому їм усім мало виповнитися 22 роки, з інтервалом у місяць - півтора. І поступовий, але неминучий прихід цієї днини наганяв на них тривогу і трохи депресивні настрої.

Через кілька хвилин вони вже замовили собі по келиху смачного, холодного пива і за своєю старою традицією стали розпивати його за розмовою, до якої вдавались виключно при вирішенні якихось проблем. Правила були дуже прості. Кожен говорив все, що його турбує і болить, а інші слухали не перебиваючи, поки до них не дійде черга висловитись. І це мало продовжуватись доти, доки не знайдеться якесь реальне рішення.

Тамара.

Тамара легким порухом руки загорнула свої неслухняні кучері, що так нахабно надумали впасти їй на очі, за вухо і повільно дістала з пачки цигарку. Хоча вона робила це звично і просто, та руки при цьому у неї щось трохи тремтіли. На якусь мить її очі блимнули зненацька яскравістю і натхненням, але одразу згасли, ставши каламутними і невиразними. Здавалось, вона знайшла ту вдалу фразу з якої можна почати розмову і після якої слова потечуть струмочком, проте повагавшись вирішила, що це не так. Лише після того, як у цілковитому мовчанні була викурена одна сигарета, дівчина нарешті почала розповідь.

"Я завжди знала чого хочу від життя. Ще з самісінької школи і навіть з раннього дитинства у мене не було безхмарних мрій, а стабільні цілі. Своє життя я хотіла прожити не просто так, а щоб залишити по собі хоча б якийсь слід. У старших класах я вирішила, що буду писати. Писати так, наче це все, у чому і полягає зміст усього мого життя.

І я старалася. Чесно і натхненно. Був навіть такий період, коли думала, що у мене виходить. А за весь час нашого щасливого студенства, то й взагалі зміцнилася у власних намірах і у важливості свого існування стосовно глобальної теорії буття."

З цими словами Тамара зупинилася, дістала ще одну цигарку і знову продовжила:

"Та все марно. Я отримала диплом і доля вирішила дати мені файного пенделя в спину, щоб я трохи прийшла до тями і подивилася на справжню дійсність. Я поїхала додому, а там таких як я, з дипломом україномовного філолога, хоч греблю гати. І у всіх є друзі чи родичі, які при перших ознаках роботи одразу проштовхують "своїх" на вигідні вакансії. А якщо у тебе нема цих своїх то йди у сферу послуг. Усе просто, правда?

Та ще й вітчим вдома влаштовує п'яні суперечки з моєю матір'ю. І причиною їх завжди стаю я. Бо ж, мовляв, така велика дівуля, а сидить вдома, без роботи і їсть його хліб. А ти ж поясни йому, що він такий дурень не розуміє, що цей нахабний дармоїд в майбутньому - геніальний письменник, який коли-небудь прославить і його порожнє ім'я."

Тамара з гіркою посмішкою зробила собі замовлення ще на келих пива і обманливо-спокійним голосом повела далі:

"Хоча на даний час невеличкий вихід знайшовся. Я заробляю собі кілька карбованців, пописуючи статті до місцевої газети. Все ж таки я філолог і тексти писати можу. Правда теми бувають до смішного безглузді. Та й навіть не робота це, а такий нікчемний мізер, що навіть соромно комусь розповісти.

Але це не найстрашніше. Значно гірше буде те, що за місяць мені стукне 22. Я маю вже бути дорослою і цілком сформованою особистістю. А натомість я розумію, що всі мої плани нічого не варті і я досі не змогла себе ані як реалізувати. І хоч би як боляче це не було, але ж правда.