знайди книгу для душі...
Праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не вернешся. Вернусь, не вернусь — не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домчати мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини.
І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока-дармовиса.
Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими починалася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим, — хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу «серветку», що вказує шлях у пітьмі.
Я сидів у чоловічому салоні вроди «Нарцис», що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить мені у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою «красу» не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи — і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо[46] зробився ясно-рудим, і тепер із дзеркала на мене дивилася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.
— Ви в якому вусі носитимете сережку? — спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, — бо то означатиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо — ніяких.
Та я даю їй цей шанс.
— У лівому, — кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько-дівонько, заглянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.
— У лівому? — Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.
Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.
— Робимо прокол? — десь наче здалеку долунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.
— Так, — кажу я, дарма що слово «прокол» мені не зовсім подобається. Стосовно мене, звичайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогулянка на базу відпочинку — то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпигунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось траплялося, приховували це ще з більшою наполегливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.