Слава ЗСУ!

Ерагон пригадав імена, які називав йому Бром, і спинився на двох, що здалися найбільш героїчними й водночас мелодійними:

— Як тобі — Ванілор або його наступник Ерідор? Кажуть, обидва вони були славетними драконами.

— Ні,—відповів дракон. Здається, його тішило, що Ерагон так цим переймається.— Ерагоне!

— Тактак, це моє ім'я, але ти не можеш мати таке саме,— озвався юнак, задумливо потираючи підборіддя.— Якщо ці тобі не подобаються, то є ще інші.

І він почав перераховувати решту імен, які дракон також відхилив. Парубкові раптом здалося, що той просто сміється з чогось, про що він не знає.

— А ще був Інготольд, він здолав...— раптом

у його голові промайнула одна думка.— Так ось

у чому річ! — вигукнув юнак.—Я ж називаю чо

ловічі імена! А ти, мабуть, дівчина!

— Так,— сором'язливо склав свої крила дракон.

Тепер було зрозуміло, які імена слід обирати,

і Ерагон згадав їх близько півдюжини. Він хотів був спинитися на імені Міремель, але воно теж не пасувало, бо належало коричневому дракону. Офейла та Лепора також не підійшли. Юнак

99

хотів був уже здатися, аж рантом згадав останнє ім'я, що його прошепотів Бром. Ерагопові воно сподобалося, та чи сподобається дракону?

— А може, ти Сапфіра? — наважився спитати

юнак.

Створіння глипнуло своїми розумними очима, і він відчув його згоду.

— Так,— пролунала відповідь, відгукнувшись

у його єстві приємним лоскотом.

Ерагон усміхнувся. А Сапфіра задоволено форкнула.

/

МИГЇІШНІГЇ МІГОФНПК

Щ^Г оли всі зібрались вечеряти, сонце вже

^^^^ сідало за обрій. Надворі несамовито за

І ^ вішав вітер, розхитуючи будівлю. Ера

/Д*^ / гон тривожно поглядав на Рорана й че

' кав якоїсь халепи. Нарешті той озвався:

— Мені запропонували роботу на млині в Теріи

сфорді, і я вочевидь прийму цю пропозицію.

Герроу повагом доїв і відклав виделку. Він відкинувся на стільці, заклавши руки за голову, і сухо процідив:

— Чому?

Роран став пояснювати, а Ера гон розгублено копирсався у своїй тарілці.

— Зрозуміло,— сказав Герроу, а потім замовк,

поглядаючи на стелю. Хлопці застигли, чекаючи

на його рішення.— Ну, і коли ти їдеш? — мовив

нарешті старий.

\С\\

— Тобто? — розгубився Роран.

Несподівано напружившись, Герроу стрель

нув очима:

— А ти, мабуть, гадав, старий тебе зупиняти

ме? Я ж знав, що ти скоро одружишся. Було б

непогано побачити, як наша родина збільшиться.

Катріні пощастило з тобою.

Усміхнувшись, Роран полегшено зіхнув.

— Так коли ти їдеш? — вів далі Герроу

— Коли Демптон повернеться по свої втулки для млина,— нарешті оговтавшись, відповів парубок.

Герроу кивнув:

— Коли ж саме?

— За два тижні.

— Добре. Маємо час трохи підготуватись. Звісно, нам удвох буде важкувато. Але якідо все буде гаразд, то це ненадовго,— мовив старий і звернувся до Ерагоиа: — Ерагоне, ти знав про це?

— Сьогодні дізнався...— хлопець винувато знизав плечима.— Це якесь божевілля...

Герроу махнув рукою:

— Це життя! Усе буде добре,—додав він,

підвівшись,—час усе загладить. А зараз помиймо

посуд.

Ерагон і Роран мовчки заходилися допомагати.

Наступні кілька днів були гнітючими. Ерагон мав кепський настрій. Відповідав коротко, сам ні до кого не озивався. Усе нагадувало йому

102

т

про від'їзд Рорана: Герроу накував речі, з полиць та Ітін зникали звичні предмети, оселя, здавалося, порожніла на очах. Минув тиждень, перш ніж Ерагон зрозумів, які вони тепер далекі з Рорапом. Розмовляючи, обом було важко добирати слова, тож спілкування виходило якимсь силуваним і нещирим.

Єдиною розрадою для нещасного Ерагона залишилась Сапфіра. З нею парубок міг поводитись вільно й невимушено, залишаючись відкритим і знаючи, що його розуміють. За два тижні, що передували Рорановому від'їзду, дракон виріс удвічі й був уже заввишки з господаря. Ерагон уподобав собі западинку, де драконова шия переходила в плечі, і полюбляв у ній умощуватись. По вечорах він частенько там відпочивав, пестячи смарагдову шкіру дракона, і пояснював Сапфірі значення різних слів. Невдовзі та розуміла геть усе, що юнак казав, а іноді навіть коментувала почуте.

Такі години були для Ерагона найщасливішими. Сапфіра виявилась такою ж розумною, як і будьяка людина. Вона мала складний характер, тож часом здавалася ворожою й неприступною, та взагалі друзі чудово між собою порозумілися, навіть попри те, що від Сапфіри можна було весь час чекати якихось вибриків. Одного разу Сапфіра вполювала орла, але замість того, щоб з'їсти, відпустила його на волю, сказавши: