Слава ЗСУ!

103

— Жоден мисливець у небі не має бути схожим на здобич. Краще загинути в польоті, ніж усе життя бути прикутим до землі!

Від'їзд Рораиа, а також перестороги Сапфіри зруйнували Ерагонові плани, тож він вирішив познайомити дракона з родиною тоді, коли буде на те більш слушний час. Парубок змирився, бо знав — варто лише розповісти історію про дракона, як на нього миттю посиплються докори, звинувачення, застороги. Залишалося тільки чекати.

Напередодні від'їзду Ерагон вирішив поговорити з Рораном. Двері його кімнати були відчинені, на столику стояла гасова лампа, блимаючи мерехтливим світлом. Бильця осиротілого ліжка відкидали довгі ліні на порожні полиці, що тяглися до самісінької стелі. Роран обмотував ковдрами свою поклажу. Вигляд мав понурий і виснажений. На мить відволікшись, він узяв щось зпід подушки й підкинув на долоні. Це був уламок гірської породи, який Ерагон подарував йому кілька років тому. Роран спробував запхати його до одного з клунків, але потім передумав і знов поклав на полицю. Ерагонові стисло горло, і він, зробивши крок назад, тихо подався геть.

ттевді

ранці всі швидко поснідали й випили гарячого чаю. Тепло з пічки розтопило на вікнах наморозь, і на підлозі з'явились мокрі плями. Ерагон дивився на Герроу з Рораном, які присіли біля грубки, і думав, що тепер уже, певно, нескоро зможе побачити їх разом.

Незабаром Роран уже зашнуровував свої чоботи. Величезний клунок лежав поруч. Герроу мовчки чекав, засунувши руки глибоко в кишені. Сорочка на старому обвисла, він виглядав дуже виснаженим. Попри вмовляння хлопців, він не схотів проводжати Рорана — сказав, що так буде краще для всіх.

— Усе взяв? — востаннє спитав Герроу в Рорана.

— Та наче все,— озвався той.— Ми можемо вирушати.

г 105 ,

Старий кивнув і витяг з кишені невеличку торбинку. Коли він простяг її Роранові, усередині дзенькнули монети.

— Я відкладав це для тебе,— пояснив Герроу.— Тут зовсім небагато, але па пиво вистачить.

— Дякую, спробую не витрачати па дурниці,— відповів Рорап.

— Роби, як знаєш, це твої гроші,— кивнув старий.— Більше не маю чого тобі дати, окрім батьківського благословення. Прийми його, якщо хочеш, хоч користі з нього й небагато.

— Це велика честь для мене,— відповів на те Роран хрипким від хвилювання голосом.

— Ну то прийми його й ходи собі з миром,— сказав на завершення Герроу й поцілував Рорана в чоло. Виходячи, він несподівано озирнувся: — Не думай, що я про тебе забув, Ерагоне. Я маю сказати вам обом одну річ. І саме зараз, коли ви йдете. Запам'ятайте мої слова, і ви не пошкодуєте.

Він суворо глянув на хлопців:

— Поперше, нікому не дозволяйте над со

бою панувати. Майте власну голову на плечах

і не довіряйте чужинцям. Можна бути вільним

і водночас скутим гірше за невільника. Тому

скрізь відкривайте вуха, але не серце. Шануйте

тих, хто має владу, але сліпо не підкоряйтесь. Ке

руйтеся здоровим глуздом, але ніколи не судіть

ближнього. Ні перед ким не скоряйтеся, хай

106

там який титул чи посаду він має. Ставтеся до всіх з повагою, інакше вам будуть мстити. Будьте розсудливі з грішми. Майте власну думку, і люди будуть вас шанувати.

Трохи помовчавши, старий додав:

— Що ж до кохання, то... раджу вам бути

чесними. Чесність — це найпевніший спосіб до

стукатись до чийогось серця й завоювати взаєм

не почуття. Ось і все, що я хотів вам сказати.

Здавалося, що насамкінець Герроу засоромився своїх слів.

Він узявся за Роранову торбу:

— Час рушати. Надворі розвиднюється, тож

Демптон, напевно, уже чекає.

Рорап закинув торбу на плечі й обняв Герроу:

— Я повернуся, як тільки зможу,— пообіцяв

він.

Гаразд! — відповів Герроу— А зараз іди й не хвилюйся за нас.

Нарешті всі попрощалися. Ерагон з Рораном вийшли надвір, озирнулись і помахали Герроу. Той підняв у відповідь кістляву руку й сумно дивився, як хлопці вибираються на битий шлях. Потім він із гуркотом зачинив двері. Щойно цей прощальний звук пролунав у ранковій тиші, Роран несподівано рвучко спинився.

Ерагон теж озирнувся, так, наче востаннє оглядав знайомий пейзаж. Його погляд затримався на самотніх будівлях. Несподівано вони

107

здалися йому такими маленькимималенькими... Легкий димок, що линув у небо, був єдиною ознакою людської присутності в ньому Богом забутому краї.

Це був для нас цілий світ,— сумно зітхнув Роран.

— Але ж він не був поганим,— з докором сказав Ерагон.

Роран неуважно кивнув, розправив груди й рушив назустріч новому життю. Хлопці спустилися з пагорба, а рідна оселя зникла за обрієм.